удар, казаночок прийшовся «за розміром», і дитина лишилася живою. Коли навчився ходити, задибав у пасіку, яку батько тримав біля хати, і почав вигортати паличкою бджіл із льотка. Вони обсіли мене роєм і так покусали, що я перетворився на колоду. Тато діставав бджіл з моїх вух, з носа, рота... Думали, не виживу. Адже бувають випадки, коли людина й від одного укусу помирає. А тут — не злічити жал. Врятували якісь мамині компреси. Але злі пригоди не миналися. Я горів у вогні, топився на воді, та Хтось відводив біду в останню хвилину. Одного разу постраждав і через книжку. Ту барвисту книжечку розглядав мій брат Петько, сидячи на лежанці, я потягнувся до неї, щоб і собі подивитися, а братик так мене відштовхнув, що я опинився на розпеченій плиті. Аж зашкварчало. Сліди від опіків маю і досі. Я завжди ходив у синцях, на мені досі є шрами від лоба до п’ят. Ми з братом любили один одного, але билися до крові. Пам’ятаю зворушливі моменти: ось ми йдемо удвох до хрещеної з великоднім книшем, у мене весь час сповзають якісь дівчачі панчохи, а брат дбайливо підв’язує їх мотузочками. А далі для контрасту — бійка. Роз’юшений ніс. Билися малими, билися, коли були школярами. Перепадало, звісно, мені, Петро був старший. Та одного разу я не витримав, ухопив великого кухонного ножа і кинув, як у кіні, в «катюгу». Ніж, теж як у кіні, застряг Петрові в плече. Удома, крім нас, нікого не було, я, переляканий, вибіг до сусідів і театрально закричав, що вбив брата. Прибігли люди, витріщили очі, а «катюга» вже витер кров з плеча, стоїть, сміється. Рана була неглибока. Гараськи — так казали на нас старші люди, які знали, що наш дід Гарасько був «бандитом», тобто повстанцем. Моїй родині, як я тепер розумію, завжди був притаманний національний гонор. Це ніколи не афішувалося, ніхто не говорив про якісь високі патріотичні речі. Мої батько-мати не мали навіть середньої освіти, але практично ніколи не працювали в колгоспі. Мати Оксана була продавчинею у сільській лавці, батько шукав якоїсь роботи в недалекому містечку Лисянці. Мама у мене була дуже красива, сентиментальна, чутлива. Вона прожила тяжке, недовге життя. Росла в багатодітній родині. У 33-му, коли всі пухли й помирали з голоду, її тато, а мій 34-річний дід Сашко, вирушив на Західну Україну в пошуках шматка хліба. Прибився десь чи не до тих-таки Копичинців, де колись Чорний Ворон посадив кохану Тіну на потяг до Тернополя, і там добрі люди дали йому клумачок кукурудзи. Він з останніх сил повернувся в село, вже хитався од вітру, й помер. Але на тій галицькій кукурудзі врятувалася моя мама, завдяки їй згодом з’явився на світ і я. Мабуть, тому в мені на генетичному рівні тепліє особливий сентимент до Галичини, до її людей, її героїв. Вони часто з’являються і в моїх романах. Ні від кого з моїх родичів я ніколи не чув жодного поганого слова про бандерівців. Хоч комуністична пропаганда тоді штампувала в газетах брехні про лісових «бандитів, у яких руки по лікті в крові». Через межу від нас жив татів рідний дядько, дід Павло Шкляр. Тепер я здогадуюся, що в нього теж було чи не повстанське минуле. Видно, він його приховав. Дід удавав із себе трохи несповна розуму, і йому багато що сходило з рук. Він теж ніколи не працював у колгоспі, тримав у хатині через сіни столярню, майстрував людям двері, вікна, і його не чіпали. Він страшенно ненавидів комуністів, колгоспних активістів, усіляких вискочок. Був дуже здоровий. Одного разу я бачив, як дід Павло повалив на землю якогось чи то бригадира, чи землеміра і, лупцюючи його, примовляв: «Ах ти партія!» І дід, і мій батько пройшли Другу світову війну, це був певний захист від вільнодумства. Батько мій мав серйозне поранення, але ніколи не хвалився якимись перемогами. Він знав, що Сталін — це кат, який нищив українців, зробив голодовку. Про голод мені багато розповідала бабуся, татова мати, яку теж, як і мою маму, звали Оксана. Ця тема ніколи не замовчувалася в нашій родині. Голод забрав багатьох наших рідних людей. У селі були випадки людоїдства. Мій батько, як і дід Павло, був мисливцем. Мене завжди брали на полювання заганяти звіра, тому я змалечку мав особливу пристрасть до зброї. Одного разу батько похвалився нам із братом, що приніс із війни пістолет і закопав його на городі. Але, каже, тепер важко його знайти, бо викорчували стару грушу, яка була орієнтиром для тієї схованки. Серця наші стрепенулися. Ми з Петром перекопали майже весь город. Ще ніколи не працювали так завзято. Але нічого не викопали, окрім старих іржавих гільз.
— То, може, батько так пожартував, щоб ви скопали город? Може, того пістолета там і не було?
— Був. Я точно знаю, що був. Ретельно змащений, замотаний у просякнуту мастилом ганчірку. Але захований значно глибше, ніж ми з Петром копали. Пам’ятаєте, було багато анекдотів про вуйків, котрі тримали під стріхою «шмайсери» чи навіть кулемети. Ну, в нашому холодноярському краї теж були такі хвацькі дядьки. Пригадую, як кілька суворих чоловіків зібралися в нашій хаті вночі, вони мали йти на якусь серйозну справу. Напевно, замислили щось украсти на колгоспному полі чи в лісі. Тобто йшли брати «своє». Котрийсь із них висловив застереження, що, мовляв, там їх можуть застукати на гарячому. Тоді Іван Каламацький, дебелий такий здоровань, вийняв із-за халяви справжнісінький кинджал і мовив тихим, але страшним голосом: «Ось їм гарячий!» Усі ці войовничі дядьки були завзятими мисливцями. Полювання — то була дуже романтична сторінка в моєму дитинстві. Серед ночі я часто прокидався від характерного гупання. То батько набивав пижі у гільзи. Чомусь він завжди заряджав набої вночі, щоб перед досвітком, затемна, вирушити на полювання. Край села збирався гурт мисливців та хлопчаків-гінців, до яких належав і я. Довго йшли полями до Губського лісу, який у нас іще називали Холодним Яром. Авжеж, там теж свого часу переховувалися повстанці. Отож поспішали до лісу, потерпали, чи не випередять нас «сови». «Совами» ми називали жителів сусіднього села Орли. А вони нас дражнили «індиками». Мабуть, за те, що були забіяками. Іноді билися великими гуртами село на село. Колись Орли і моя Ганжалівка разом піднімали повстання проти москалів і німців, а тепер, мабуть, з розпачу билися між собою, аби не втратити форму. В дитинстві я
