Читати книгу - "Менгеттен, Джон Дос Пассос"

В ресторані станції Ліон вони сиділи поруч на шкуряній канапі. Його щока торкалася до її щоки, коли він тягся через стіл, щоб, покласти їй на таріль оселедця, сиру, сардин, анчовсів або ковбаси. Вони їли похапцем, поперхаючись і сміючися, ковтали вино і схоплювалися злякано, коли свистів десь паротяг.

Поїзд рушає від Авіньйону, вони обоє прокидаються, дивляться в очі одне одному, а в купе повнісінько людей, що хропуть, знеможені сном. Джіммі пролазить поміж розкинутих безладно ніг у тьмяний гойдливий коридорчик, щоб викурити цигарку. Та-ра-ра, їдем, на південь, та-ра-ра, їдемо на південь, співають колеса, перебігаючи долину Рони. Джіммі висунувсь у вікно, розкурюючи зламану цигарку, намагаючися розкурити зламану цигарку, підтримуючи пальцем розірване місце. Тьох-тьох, тьох-тьох, тьох-тьох-тьох — лине з кущів, з сріблом облитих тополь понад шляхом.

— Еллі, Еллі, тут солов’ї співають!

— О, а я заснула, любий! — Вона навпомацки простує до нього, спотикаючися на ноги поснулих. Притулившись одне до одного, дивляться у вікно в тьмяному коридорчику, що танцює й підстрибує.

Та-ра-ра, їдемо на південь. Тьохкають солов’ї у сріблястих тополях над шляхом. Божевільна, хмарномісячна ніч пахтить садами, часником, річкою, щойно угноєними трояндовими полями. Тьохкають солов’ї.

Лялька-Еллі насупроти нього зненацька заговорила.

— Він каже, що омарів уже нема. Ну, чи ж не шкода?

Джіммі, враз, теж здобувся на слово.

— Якби ж тільки це!

— Що ти хочеш сказати?

— Навіщо ми вернулися до цього осоружного, гнилого міста.

— А ти ж страшенно всім захоплювався, коли ми вернулись, і говорив, що тут чудово.

— Знаю. Зелений виноград… Мені хочеться ще випити коктейль… Еллі, що це з нами діється?

— Нас занудить, якщо ми будемо так пити.

— Ну, і хай собі нудить. Хай буде нудно, аби добре.

Коли вони сидять на широкому ліжку, їм видно той беріг гавані, реї вітрильника, білий шлюп, червоний з зеленим цяцьковий буксир, рівнофасадні будинки по той бік, понад стягою води кольору пав’ячого пера. Лежачи, вони бачили чайок на тлі неба. На смерканні одягаються, поспішають спотикаючись, вогкими коридорами готелю й вихоплюються на вулиці, галасливі, немов духова оркестра, повні тріскоту тамбуринів, мідяного блиску, кришталевого мерехтіння, гуркоту й дзичання моторів. Надвечір’ям самотні вони п’ють удвох херес під широколистим платаном, самотні, вдвох — ніби невидимки у сорокатій галасливій юрбі. Жахлива весняна ніч насувається із-за моря, з Африки, й огортає їх.

Вони допили каву. Джіммі пив дуже повільно, немов би на нього чекали якісь муки, коли він скінчить її.

— Я боялася, що ми надибаємо тут Барні, — зауважила Еллен.

— А хіба вони знають це місце?

— А ти ж сам приводив їх сюди, Джімпсе. А ця жахлива жінка цілісінький вечір говорила зо мною про дітей. Терпіти не можу говорити про дітей.

— Мені хотілось би піти до театру.

— Вже надто пізно.

— І потім коштує гроші, яких у мене нема… Давай вип’ємо наостаннє коньяку. Мені байдуже, що на це підуть усі мої гроші.

— Однаково підуть — як не на це, то на інше.

— Вип’ємо, Еллі, за робітника родини, що взяв на себе тягар білої людини.

— А знаєш, Джіммі, мені якось смішно працювати в редакції.

— На мою думку, взагалі смішно працювати… Ну, а я можу зоставатися вдома й доглядати дитини.

— Не журися, Джіммі, це тимчасово.

— Життя теж тимчасове.

Таксі привіз їх додому. Джіммі заплатив останнього доляра. Еллі відімкнула ключем вхідні двері. На вулиці було безладдя абсентовоплямистого снігу. Вони зачинили двері свого приміщення. Стільці, столи, книжки, запони товпилися навколо їх, вкриті гірким учорашнім, позавчорашнім, позапозавчорашнім порохом. Дух тканини, кавника, олії для друкарської машинки й масті для чищення металю гнітюче вплинув на них. Еллен виставила порожню пляшку на молоко й лягла спати. Джіммі нервово ходив туди й сюди по кімнаті. Хміль його випарився, він був крижано тверезий. У порожній комірчині його мозку клацало, немов монета, дволике слово: Щастя — нещастя. Щастя — нещастя.

-----

Я шалено кохаю Гаррі,

Він шалено кохає мене,

Тихенько наспівувала вона, танцюючи. Заля була довга, освітлена двома зеленкуватими люстрами, що висіли посеред стелі, прикрашені паперовими фестонами. Оркестра містилась аж у кутку. Кінець залі, там, де двері, ляковані бильця стримують натовп. Ганна танцює з високим, квадратовим шведом, величезні його ноги незграбно тупцяються біля її маленьких швидких ніжок. Музика спиняється. Тепер вона танцює з невеличким, струнким, чорнявим євреєм. Той намагається ближче притулити її до себе.

— Не треба, — вона відтручає його.

— У вас немає серця.

Не відповідаючи, Ганна танцює, ретельно роблячи па. Вона страшенно стомилася.

Я та мій коханий,

Коханий мій та я.

Італієць дихає часником їй в обличчя, тоді морський сержант грек, білявий рожевовидий юнак, вона посміхається йому; літній чоловік на підпитку, той намагається поцілувати її… Чарлі, мій хлопче. Чарлі, мій хлопче… рівноволосі, веснянкуваті, кучеряві, прищуваті, кирпаті, горбоносі, добрі танцівники, погані танцівники… На південь ти підеш… солодкий, неначе цукор, до мене в рот потрапиш… на стані їй великі руки, гарячі руки, спітнілі руки, холодні, руки, квиточків з запросинами на танок дедалі більшає їй у руці. Оцей дуже добре вальсує і має чепурний вигляд у чорному костюмі.

— Ой, як я стомилася, — шепоче вона.

— А я ніколи не стомлююся, танцюючи.

— Алеж танцювати так з кожним…

— Може підемо кудись, де ви танцюватимете тільки зо мною?

— На мене чекає приятель.

Єдина тільки картка

Нагадує про нього.

Що я робити маю?

— Котра година? — питає вона, широкогрудого хлопця.

— Година нашого знайомства, сестричко, — відказує той.

Вона хитає головою. Зненацька музика переходить на інший танець. Вона залишає свою пару й біжить до гурту дівчат, що товпляться біля столика, повертаючи свої квитки на танці.

— Слухай, Ганно, — говорить стегнаста білява дівчина. — Ти бачила того хлопця, що танцював зо мною? Він каже мені, цей хлопець каже: «Може ми з вами побачимося пізніше.» А я кажу йому, цьому хлопцеві: «У пеклі колись ми з вами побачимось». А він каже…

III. Обертові двері

Поїзди, немов світунчики, повзуть у присмерку туманним павутинням мостів. Зносяться і падають у свої гнізда ліфти. Мерехтять огні в гавані.

О п'ятій годині вечора, чоловіки й жінки, немов рослинний сік при перших приморозках, починають поволі текти із високих будівель нижчої частини міста, сіровидий затовп заливає тунелі й станції підземки, зникаючи під землею.

Цілісіньку ніч величезні будинки стоять мовчазні й порожні, а мільйони їхніх вікон темні. Випускаючи світляну слину, пороки жують шлях через ляковану гавань. Опівночі чотиритрубні, швидкі пароплави прослизають у темряву з своїх яскраво освітлених гнізд. Банкіри, із стомленими від таємних парад