Читати книгу - "Пекло на землі, Віталій Юрченко"

2 червня.

Вчора не дочислились трьох циганів, а сьогодні десятник Сосюра з шістьма робітниками відділився для «огляду та вимірення площі» й не вернувся.

Цигани поблагословили, та нещасливо. Слідом за ними побігла погоня п’ятьох конвоїрів. Недалеко й відбігли, як їх стали настигати. Почули гавк пунктівської собаки Пронози. Щоб заховати слід, повилазили на дерева. Але собака рознюхав і показав. Один із втікачів не хотів злазити. Хоробрий конвоїр збив напівживого, – поцілив добре. Принесли його співбрати на пункт з розторощеною головою. Два дні лежав він коло шатра, щоб усяк дивився й не відважувався на втечу.

Та це не кожного лякало. В’язні отверто говорили, що як трава, ягоди, бруньки зацвітуть – піде половина пастися, хіба на ланцюги візьмуть.

4 червня.

Рано зі самого подвір’я втекли три теслярі (два волинці – Городовик і Мусієнко та Вітковський з Лубенщини), а опівдні зникла ціла група хозкоманди (18 чолов.). Привезли два рази дров, пішли по третій і щезли. Кинулися по них конвоїри, може де спочивають, далеко пішли, – але нема ні душі.

На пункті цілковитий переполох. Ціла ж команда з десятником. Шібанов волосся на собі рве. Вислав усіх вільних конвоїрів, побіг сам з рушницею.

А вістка по всіх робочих ділянках гремить. Всяк у душі бажає втікачам щасливої дороги. На те закидалось, бо підготовилися добре: три посилки винесли у ліс, багато пайок хліба, взяли три сокири, два добрі мотузи, – цілковито озброєний загін; та й хлопці були не дурні. Проте не мали щастя.

Заболочений по вуха, озвірілий прибіг Шібанов. Зібрав усіх на провірку і, вимахуючи рушницею та грізно лаючись, об’явив в таборі воєнний стан: за найменший непослух, протест в’язня, спробу втікати чи за виявлену підготовку до втечі – розстріл на місці, без суду. Аж пінився, лякав нас, що ні один утікач з Усевлону не вислизне: не піймуть тут, злапають на інших пунктах, бо всюди є засідки; омине пункти – утопиться в болоті, медведеві в пащу попаде; просмикне в таборній смузі, попадеться на станції, в кожному селі. «Беглецам» нема тут пощади, волі їм не бачити, закатують їх у «штрафізоляторі».

Речі його наводили страх, та не всім. Багато думало «а може якраз моє щастя» – і втікали щодня й щоночі: тікали з роботи, вихоплювались дорогою, зникали вночі, просмикували з рук «днювального», коли вночі ходили на «оправку». Тікали одинцем, групами, гуртами; не помагали погрози, збільшена варта і всілякі заходи: пильний перегляд річей на розводі, заборона мати цілу пайку хліба, щоденна розбивка земляків, щоб не змовлялись, випуск тільки одного вночі на оправку і т. ін. Ніщо не могло спинити шаленого розгону втечі.

5 червня.

Зникло три пильщики – херсонці з пилкою й двома сокирами.

6 червня.

З-під носа конвоїрові втекло 4 одесити і кріс у нього вихопили. Зняв крик – спинили. – Мовчи, бо заціпить, – наставили цівку і зникли в хащах.

7 червня.

Виїхав на пересильний пункт помзавхоза (помічник завідувача господарством) з трьома візниками та тільки їх і бачили. Того ж дня перед ранком зникло два священики-сторожі коло каптьорки.

Втеча опанувала всім пунктом. Всюди тільки й мова про це. Що більша, що вдаліша й громадніша, то з більшим захопленням, з солодшою таємничістю розказували, передавали її, як по радіо. Ще конвой не знає, а вже весь пункт шепоче, вихваляє відважних.

8 червня.

Піймали коло нашого пункту 8 втікачів з 12-го пункту. Втікла їх п’ять днів тому ціла група 60 чоловік з десятником та конвоїром. Трьох конвоїрів зв’язали й забрали кріси. За два дні, внаслідок суперечки – куди йти, розбились вони на 3 групи. Одна зробила пліт і поплила Льохтою, друга пішла піхотою до Лузи, а третя – взяла напрямок понад пункти, добиратися до залізниці. Три дні товклись-блудили на одному місці, аж опинились коло нашого пункту. Замітила сторожа й за ними. Частина втекла, а ці, вибиті з сил, здалися. Їх посадили до карцеру і дали знати на 12-й пункт.

9 червня.

Прибув агент ICO. Викрито серйозні речі: третє шатро підготовляло замах на охорону. Посадили до підвалу 15 чоловік; ночами їх викликали на допит і «добули» подробиці замаху: змовники проектували вночі обеззброїти всю сторожу, захопити помешкання конвою, забити Шібанова й одного дижурного (собаку Носова), забрати зброю й утворити бойовий загін, а в’язнів розпустити; як будуть відповідні умови, зробити наскок на 10-й пункт – забрати й там зброю та коні, а далі видно буде. Заносилося на серйозне, але не вдалось через слизький язик одного учасника, що в гарячій розмові з дижурним натякнув, а далі місцеві сексоти «прислухались» і викрили. Досвідчений агент ICO так зручно накрив другого обвинуваченого Гвоздикова (з Галичини, попеченого коло комина в перші дні), що той спантеличений, мусів признатися, ще й дав деякі поправки. Викликав агент і мене. Страшенно дивувався, як я нічого не знаю, й обвинувачив, що не веду ніякої ісовської сексотської роботи. В кінці дав завдання: систематично пильнувати за кожним в’язнем: з ким товаришить, що робить, підслухувати розмови, придивлятись до річей, до одягу, чи не міняє, не спродує чого, і все підозріле, зв’язане з утечею, помічувати й завчасно повідомляти охорону. Агент натискав, щоб тепер підсилити агітацію проти втечі, перевести показові суди над «бєглєцамі», навіть засудити до розстрілу й на очах в’язнів перевести присуд.

Кілька днів перед тим прийшов циркуляр з КПО (культпросвітвідділу) участку про боротьбу з «пабєгамі». В ньому говорилося, що «воспітатель» несе рівно з охороною відповідальність за «пабєг».

Одначе не вдалося мені реалізувати вказівок агента ICO. Прийшов наказ тимчасово відкомандирувати мене на 10-й робпункт для посилення культроботи, бо тамошній вихователь захворів.

Виділили заступника й ранком мали мене відправити на 10-й.

10 червня.

А вночі ненадійно-несподівано, як грім з ясного неба, ударив гострий 25° мороз. Він приголомшив усіх абсолютно. Весь день усі кляли і мороз, і дику північ, і свою долю. Не можна було й не хотілося нічого робити. Половина в’язнів була зовсім боса, а мороз улітку страшніший, як у зимі. З полудня став перепадати сніг, а під вечір перетворився в завірюху, що крутила-мела два дні безперестанку. Навіяло в пояс.

Було цілковите розчарування північною природою. Погода вплинула і на рукраба. Він дозволив аж на два дні відпочинку.

12 червня.

Вели в «штрафізолятор» 15 заговірників, зв’язаних по парі міцним шнурком за руки, а з ними під загальним конвоєм і я – вихователь, що мав налагоджувати культроботу на 10-му пункті.

Досадно дуже було йти. Цілу дорогу не промовив ні слова, – бо злочинці великі. Ще не протоптаний сніг у коліно утруднював ходу.

Пізно увечері представився я старшому охорони та рукрабові 10-му пункту. Вони закидали мене питаннями: про