Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

то дослухалася до звуків вітру. Так ці малі зухвальці марно переводили не один качан за день, доки нарешті не вибирали довший і ласіший шматочок, значно більший за них самих, і, вправно ним балансуючи, рушали в ліси, як тигр із буйволом, такими ж зиґзаґами з частими паузами. Качан волочився по землі, заважкий, щоб його підняти, і постійно падав, і це були падіння навскіс, щось середнє між вертикаллю і горизонталлю, але білка рішуче тягла його далі. Дивовижні, легковажні й химерні істоти. Так білка й відносила качан у свою оселю — може, й на вершину сосни за сорок чи п'ятдесят родів звідси, адже я потім знаходив качани по цілому лісі.

Сойки заздалегідь повідомляють про своє наближення гучними криками, а останню восьму милі обережно підкрадаються до цілі, перепурхуючи з дерева на дерево і підбираючись дедалі ближче. Вони збирають зернята, впущені білками. Потім, умостившись на сосновій гілці, сойка намагається поквапцем проковтнути завелике зерня, яке стає їй поперек горла, а тоді, з великим трудом його відригнувши, витрачає годину на спроби його розбити ударами дзьоба. Сойки — злодюжки й цього не приховують, тож я не мав до них великої пошани, а ось білки, хоча спершу мене побоювалися, бралися до роботи, ніби забирали те, що належить їм за правом.

Тим часом надлітали гаїчки світлокрилі, хапали зернята, впущені білками, пурхали до найближчої галузки й, затиснувши здобич пазуром, бралися довбати своїм дзьобиком, як комаху в корі, доки та не ставала достатньо дрібна для їхнього ніжного горла. Зграйка цих синичок щодня мишкувала у моїй дровітні чи збирала кришки при порозі під тихенький щебет, як дзвін бурульок у траві, радісне день-день-день; рідше теплої, мовби весняної днини, вони озивалися з лісу брязканням літнього фі-бі. З часом вони так звикли до моєї присутності, що якось гаїчка сіла на оберемок хмизу, який я ніс у дім, і без остраху щось подзьобала на галузках. Якось, коли я сапав свій сільський сад, на плече мені на мить сів горобець, і мені здалося, що то більша відзнака, ніж будь-які еполети, які мені могли почепити. Білки з часом також стали фамільярні й часом ходили по моїх ногах, коли такий шлях був найкоротший.

Коли землю ще не до кінця замело снігом, а також згодом, під кінець зими, коли сніг на південному схилі й навколо дровітні підтанув, уранці й ввечері з лісів почали виходити куріпки, щоб підживитися на моїм дворі. Цими лісами не пройти, не потривоживши куріпки, яка кидається геть, шумлячи крилами й збиваючи сніг з сухого листя й високого гілля, так що він сіється у сонячних променях, мов золотий пил; цю відважну пташку зимою не злякати. Її часто замітає снігом — кажуть, «інколи вона пірнає у м'який сніг, де й ховається день чи два». Бувало, що я захоплював зненацька куріпок серед поля, куди вони виходили з лісу при заході сонця, щоб об'їсти бруньки яблунь-дичок. Обравши собі певне дерево, вони приходять до нього щовечора, і досвідчений мисливець може їх підстерегти й порятувати далекі сади біля лісів. А◦я радію, коли куріпкам є що їсти. Це дитя природи живиться бруньками й нектаром.

Темними зимовими ранками чи короткими полуднями я часом чув, як валують у лісах гончаки, піддавшись мисливському інстинктові, а час від часу долинав і мисливський ріжок, засвідчуючи присутність людей. Лісами котиться гамір, але жодна лисиця не вискакує на гладке плесо, ніякі пси не вибігають услід за своїм Актеоном. Інколи ввечері бачу, як мисливці повертаються до корчми з однісіньким трофеєм — самотнім лисячим хвостом на санках. Мені пояснювали, що якби лисиця пересиділа нашестя в холодній норі, то була б у безпеці, та і якби бігла прямо, жоден гончак її не наздогнав◦би; однак, лишивши погоню позаду, лис спиняється перепочити, наслухає, чи його не наздоганяють, а тоді повертається до свого старого прихистку, де на нього вже чекають мисливці. Щоправда, інколи лисиця може пробігти багато родів стіною і зіскочити на той бік, а ще, здається, розуміє, що у воді пси гублять її слід. Один мисливець розповідав, що на власні очі бачив, як лисиця, за якою гналися гончаки, вискочила на волденське плесо, коли лід уже вкрився мілкими калюжами, добігла до середини, а тоді повернулася на той самий берег. Пси давно її наздогнали б, але на кризі згубили слід. Інколи мій поріг проминала зграя гончаків, що відбилася від мисливців: оббігала дім, гавкала й завивала, мовби мене й не помічаючи, ніби одержима якимось безумством, і ніщо не могло відволікти їх від полювання. Вони ходять колами, доки не натраплять на свіжий лисячий слід, з якого ніщо вже не зіб'є мудрого пса. Якось до мене прийшов чоловік аж із Лексінґтона спитати, чи не бачив я його пса: той узяв слід і вже тиждень полює самотою. Боюся, я йому нічим не допоміг, адже щоразу, як я починав відповідати на запитання, він мене перебивав і питав: «А◦що ви тут робите?» Він згубив пса, але знайшов людину.

Один старий мисливець із пересохлим горлом приходив раз на рік скупатися у Волдені, коли вода найтепліша, і принагідно навідував мене; от він розповів мені, що якось, багато років тому, ішов однієї днини з рушницею волденським лісом; він простував Вейландською дорогою, але раптом десь завалували собаки, і за мить лисиця вискочила через стіну на дорогу, перебігла її й швидко, як здогад, переплигнула стіну, так що навіть стрімка куля її не зачепила. За певний час з лісу вигулькнула стара сука і троє щенят, що самостійно йшли слідом, а тоді знову зникли в хащах. Надвечір, коли він спинився перепочити в густих заростях на південь від Волдену, знову почув валування собак, що йшли слідом лисиці десь ближче до Фер-Гевену; їхній мисливський клич відлунював у лісах дедалі ближче — то від Криничної луки, то від Бейкерової ферми. Він довго стояв непорушно і вслухався в їхню музику, таку солодку для вуха мисливця, аж раптом у стихлому проході поміж дерев з'явилася лисиця, що легко трюхикала, а звуки її кроків співчутливо приховувало шурхотіння листя. Вона швидко й тихо рухалася далі, стелячись по землі, а переслідувачі лишилися далеко позаду; вискочивши на брилу посеред лісу, лисиця сіла спиною до мисливця, виструнчившись, аби прислухатися. На якусь мить милосердя стримало його руку, але те почуття виявилося швидкоплинним, тож він підніс рушницю зі швидкістю, з якою змінюються думки, і — бам! — лисиця перекотилася брилою і впала на землю без духу. Не зрушивши з місця,