Читати книгу - "1793"

У Карделя за спиною чути якісь порухи, шелестіння обледенілого одягу. Мікель повертає голову й бачить Сесіла Вінґе, що заходить у двері сараю. Чоловік у вовчій шкурі теж повертається до дверей.

Цієї миті лунає постріл, і приміщення наповнюється запахом крові.

Карделеві здається, що постріл якось дуже голосно відлунює над порожніми теренами, а тиша триває безкінечно, поки пороховий дим піднімається до стелі й виходить назовні через щілини в стінах. Він розуміє, що мертвий, і нічого не відчуває саме тому, що вже поза межами болю, там, де він хотів бути, коли ланцюг лінкора «Інґеборґ» перемолов йому руку. Під коліном щось мокре — мабуть, куля влучила не в голову, а десь нижче, у живіт абощо. В очах потемніло, і останнє, що він бачив, — двоє чоловіків. Один просто спокійно стоїть. Другий ставить до стіни карабін, зі ствола якого ще йде дим, і звертається до першого:

— Ви Сесіл Вінґе. Я вас чекав. Мене звати Юганнес Бальк. Я винен у тому, що сталося з Даніелем Девалем. Ви приїхали відвезти мене у Стокгольм. Їдьмо. Тут більше нема чого робити.

8.

Сонце цього дня ще далі. Коли визирає над обрієм і починає свій короткий денний шлях, схоже на невеличку жаринку, яка спускається на заході й гасне. Сесіл Вінґе і Юганнес Бальк сидять в екіпажі. Вінґе в блідому світлі вперше має нагоду роздивитися цього чоловіка, що спокійно сидить на шкурі навпроти нього. З першого погляду важко сказати, скільки йому років. Молодий, але рано зістарився. Або навпаки — старий, але добре зберігся.

Вінґе згадав, що написав Крістофер Блікс: «Незвичайно порожній».

Сесілові роздуми перервав напад кашлю. Вінґе відвернувся і затулив рота хустинкою, на якій відразу з’явилися червоні плями.

— Як ваше здоров’я, пане Вінґе?

Голосу Балька бракує інтонацій. Звучить, ніби він так і не опанував мелодики мови, тому вибрав один-єдиний тон, яким вимовляв усі слова й речення. Цей брак виразності нагадав Вінґе дитячі роки, коли він і його приятелі на уроках читали тексти іншими мовами, не знаючи значення слів і не розуміючи, як їх треба вимовляти. Часом здавалося, що язик відмовляється промовити потрібне слово, і тоді Бальк зупиняється і вибирає якесь інше.

— Чому вас це хвилює? — поцікавився Вінґе.

Юганнес Бальк глянув на Сесіла, і вперше за весь час їхні погляди зустрілися. Балькові зіниці такі великі й чорні, що здається, ніби райдужка взагалі не має ніякого кольору.

— Чому мене не має хвилювати здоров’я ближнього, пане Вінґе?

— Бо ви чудовисько, Юганнесе.

Бальк витримав чималу паузу, але очей не відвів. Кивнув. Вінґе відчув, як по тілу пробігли мурашки.

— Світ зробив мене таким, який я є. Якщо те, що ви сказали про мене, правда — то що ж тоді ви скажете про світ? Але, можливо, мною керує не тільки людинолюбство, коли я непокоюся за ваше здоров’я. На все свій час.

— То ви вже заздалегідь знали про мене, Юганнесе?

— Ваше ім’я я прочитав у газеті «Екстра постен», коли надрукували новину про мерця з Фатбурену. Потім трохи розпитав про вас. Дуже цікава виявилась у вас юридична кар’єра. Ви завжди трималися своїх ідеалів. Ніколи не відмовляли підозрюваному в праві висловитися, завжди давали виступити перед судом, де їх всі могли чути. Після всього, що сталося і що ви знаєте про мене, мушу вас запитати: чи вважаєте ви, пане Вінґе, що й таке чудовисько заслуговує права висловитися?

— Перед законом усі рівні. Це ваше право незалежно від злочинів, які ви накоїли.

— Чи дозволите, щоб я спершу вам розповів свою історію? Нічого не приховуючи. Ви зможете запитати все, що захочете, я докладно відповім. Погодитеся ви на таке, пане Вінґе? Не знаю, скільки часу ви мені зможете дати…

— Я теж не знаю. Побачимо.

— Спершу передмову, якщо дозволите.

Юганнес Бальк заплющив очі й глибоко вдихнув. Видихнув. І почав оповідь.

— У нашому роду побутує традиція найстаршого сина хрестити ім’ям короля Ґустава Другого. Войовничість Ґустава Адольфа принесла щастя Балькам, і не тільки нам. Сто п’ятдесят років тому ми перетворили німецькі курфюрства на руїни, щосили допомагаючи Північному Леву в усіх його авантюрах. У крові й славі стали ми графами, скрині наші тріскалися від награбованого золота. На родинних землях збудували Фоґельсонґ. Мій батько — останній Ґустав Адольф Бальк у довгій низці батьків і синів.

— Я пам’ятаю вашого батька з дитинства. Він засідав у Державній раді, перш ніж Ґустав вирішив проголосити себе абсолютним володарем. Велика людина.

Юганнес Бальк ще раз глянув у вічі Сесілові.

— Кажуть, люди стають великими, долаючи труднощі. Ніхто не може заперечити, що мій батько в житті мав чимало труднощів. П’ять поколінь Бальків до нього тринькали завойоване у славних битвах добро, і ніхто не поклав до тих скринь жодного шилінга. Мій батько успадкував самі борги. Зрозумів, що походження слабко допомагає без капіталу, і надумав повернути рід Бальків на правильну путь. Він довго не одружувався. Ми ніколи не вирізнялися красою, але коли народився мій батько, то в ньому ніби зібралося все найгірше: витрішкуватий, ніс картоплиною, без підборіддя, худий, з запалими скронями й рідким тоненьким волоссям… Довго він шукав хорошу партію і нарешті знайшов собі наречену. Це був шлюб винятково з розрахунку. Недалеко від нашого маєтку розкинулися землі роду Віде. Родоначальник Лукас Віде мав лише одну дочку, і він, і дружина його були вже старі, щоб мати ще й нащадка. Інших родичів не мали. Зате були багаті. Родина Бальків тринькала, а наші сусіди збирали, множили… Одного вечора мій батько поїхав до Лукаса Віде просити руки його дочки. Зустріч вийшла бурхлива…

— Чому?

— Звали ту дочку Марія Віде, пане Вінґе. У селі її називали дівою Марією. Не така вже й молода була — народилася років за тридцять до цього, чи й більше. Пологи були складні, вона виходила ногами вперед. Лікар урятував її життя, але вона назавжди залишилася не при собі. Не могла сама їсти, ніколи навіть з ліжка не вставала. Цілими днями дивилася на щось, чого більше ніхто не бачив, а якщо за її мутним поглядом і ховалися якісь думки, вона того нікому ніколи не дала до знаття. Коли мій батько попросив руки його дочки, Лукас Віде спершу не повірив своїм вухам, потім розлютився, хотів виштурхати гостя за поріг. Але Ґустав Адольф зумів його заспокоїти й раціонально пояснити свою пропозицію. Завдяки цьому шлюбу, хай і формальному, мій батько отримав би майно Віде й зобов’язався берегти його й множити, як сам Віде робив, щонайменше одне покоління