Читати книгу - "Читанка для Мануеля, Хуліо Кортасар"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я потягнув її, бо вона не розуміла, витяг із ліжка й підвів до вікна; можливо, вона плакала, я відчував, як вона опирається, не розуміє, чому я одним махом відсунув штори й відчинив двері на балкон. Я затис їй рукою рот, щоб вона не крикнула, голі ми вийшли на балкон, я примусив її дійти аж до поренч, щоб унизу під фіалковим небом Монмартру вона побачила хрести і плити, сконцентровану геометрію нагробків. Здається, вона кричала, я знову затис їй рота, відчував, що вона немов розпадається в моїх руках, я тримав її над поренчами, підвішеною над цвинтарем, упивався очима в кожен хрест і кожен фрагмент кутого заліза, в усе безглузде увічнення первинної злиденності. Не знаю, чи саме тоді я зрозумів, навряд чи, мабуть, це сталося згодом, коли я знову вклав її в ліжко, вкрив, змусив випити ще один келих коньяку, розкривши заціплені вуста, дуючи їй в обличчя, навалившись на неї й пестячи всім тілом, щоб знову нагрілися її груди і стегна, тепер інвентар можна складати далі, ніч була довга, і я мав попереду досить часу, щоб бути присутнім при смерті дрібного буржуа або при його утвердженні, щоб знати, чи спуск виведе на інший край чорної плями, а чи огорне її самовдоволенням і тугою. Комедіант, мабуть, сказала якоїсь миті Франсина, ти ніколи не змінишся, завжди гратимеш у свої ігри з могилами і жінками, комедіант. Але, можливо, на балконі, де вона відчувала лише свій страх (згодом, поміж пестощів, призналася: боялася, що я викину її на цвинтар), можливо, коли я змушував її дивитися, пізнати той Париж, який і вона, і я заперечували брехнею, рутиною і сліпим півнем кожного дня, так, можливо, саме тоді чорна пляма стерлася на якусь невловну мить, стерлася і знову скочила мені в обличчя з усім своїм павутинням, але щось у мені бачило й інший бік, то був немов останній рядок інвентарю, підбитий баланс, без дальших слів і дій: швидке завершення, зламане гілля. Тепер нам можна й далі пити коньяк, можна нарешті братися до ритмічних пестощів, забувати балкон.
* * *
Тому, ти знаєш, дуже б хотілося мати змогу розповісти про події, почавши від страху і тремтіння подвійного підборіддя Цабе в машині Ролана, від обличчя Цабині, коли їй пригнули голову на одному з відкритих місць коло Понтуаза, абсурдного місця, якщо треба їхати від парку Монсо до Вер'єра, але Люсьєн Верней, штурман і пістолет, упертий у тремтяче черево Цабе, вважав, що так краще, щоб збити зі сліду поліцію, яка вже кинулась на загальні пошуки, але поки що досить безладні. На жаль, цього не вийшло, коли настала пора зі словами в руці підсумувати події, як і вимагає добра оповідь, розповісти, як ану лізь у машину, інакше куля в живіт, і про яскраву гримасу, яка зсунула ліворуч макіяж від Дороті Ґрей, номер вісім, на обличчі Цабині, що здригалася в конвульсіях через одні з тих кольок, поряд з якими видаються сміховинними мегатони океанських бурунів, про Ролана, що холодножовчно вів машину за кілька міліметрів від червоних вогнів, і вже свисток окреслив їм хребет аж до куприка і навіть, якщо нагнутися, ще й нижче; з цього всього той, ти знаєш, узяв лише загальне враження розгортання за верхніми або нижніми межами абсурду ретельно синхронізованих подій, скандал у радості імпровізації, що його інші назвали б історією, Лонштайн — борделеморфізмом, а Людмила, найобізнаніша з усіх, — блуп. І то так, що шиновискні віражі на швидкості вісімдесят кілометрів за годину, ви не можете заподіяти це мені, Патрісіо зблизька придивлявся до Цабині, немов бачив земноводне, про яке й не здогадувався Лінней, не бійтеся мене, пані, дайте мені вашу сумочку, — це все, на думку того, ти знаєш, мало надавалося для розповіді, не розкидайте всього, та вам піднімуть вашу туш, це тільки щоб покласти оці конверти, які ви безперечно знаєте, як відправити, тільки-но відкриють пошти, ой, Бето, що діється, Господи мій, та інші фрази, типові для обставин, нудьга того, ти знаєш, аж до приїзду на віллу, де висадку здійснили серед пахучих сосон, у сусідньому лісочку співав, здавалося, соловей, це все призначене тільки для Цабе, що прів і сапав, бо Цабиня вже сама-самісінька йшла по вулиці, де не було ані освітлених крамниць, ані інших джерел світла, бігла, скільки давали змогу високі підбори, аж поки з хрипом у грудях натрапила на мундир охоронця порядку, що, бувши логічним, спершу подумав, що то повія, яка тікає від розгніваного сутенера, потім — що то іноземка, не здатна висловити своїх думок єдиною мовою, гідною цієї назви, і нарешті щосили засюрчав і подав автоматичний сигнал тривоги, ще через півгодини префектура, запарившись (той, ти знаєш, уже не зазирав до картотеки, хай йому біс, що буде, то буде), заспокойтеся, мадам, і розкажіть, що сталося, на Бога, покличте перекладача, ця стара, мабуть, із якогось посольства, чистенька кімната на другому поверсі вілли, Маркос дає сигарету Цабе, принесіть йому склянку коньяку, розм’як, як кваша, ви не можете так ставитись до мене, Патрісіо опускає пістолет, довго дивиться на нього, наче в романі Раймонда Чендлера, і каже, сучий ти сину, на щастя для тебе, ми не такі, як ти, тут немає палі, щоб посадити тебе, Маркос нараз урвав психодраму і пояснив двома словами обмін і альтернативи, Цабе ковтав коньяк і думав
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Читанка для Мануеля, Хуліо Кортасар», після закриття браузера.
