Читати книгу - "Академія Ніваріум. Літня практика, Анна Скрипка"

Зробивши вдень перерву лише на обід і невеликий відпочинок, ввечері ми в'їжджали в маленьке, але мальовниче село з акуратними добротними будинками, обгородженими городиками і садами. Біля кожного будиночка були розбиті клумби, нерідко можна було зустріти невеликі лавки в тінях плодових дерев, а в деяких садах виднілися дахи альтанок. Прекрасне тихе місце - не кожне селище могло похвалитися такою затишною спокійною атмосферою.

Ми під'їхали до заїжджого двору, хоча, це був радше навіть житловий комплекс. Головна будівля мала два поверхи, на першому була таверна, більше схожа на кав'ярню, з окремими столиками, застеленими чистими світлими скатертинами, на вікнах погойдувалися легкі тюлі, підлога радувала чистими струганими дошками. На другому поверсі передбачувано розташовувалися одномісні та двомісні кімнати.

Праворуч окремою дерев'яною спорудою стояла стайня, а зліва були розташовані лазня (наразі зачинена), кілька кабінок літнього душу і туалет, поділений на чоловічу і жіночу половини. Також виднілася стежка, що веде на задній двір готелю.

Після зустрінутих у дорозі заїжджих дворів бездоганна чистота і порядок викликали недовіру й очікування підступу. Однак, коли ми підійшли до господаря приголомшливого місця, всі питання відпали - нас зустрічав наш колега, колишній, судячи з татуювання на руці, яке потьмяніло і символізувало, що маг перегорів.

Магічно обдарованих народ завжди поважав і побоювався. А тому маг, який заплатив своїм даром за добробут простих людей, мав ще більший авторитет у місцевих. Усміхаючись, кремезний чоловік у літах спостерігав, як ми оторопело озиралися на всі боки, застигнувши на порозі, а після взаємного привітання повів нас нагору.

Як з'ясувалося, вільних кімнат залишалося небагато. Алісан, господар заїжджого двору, окинувши нас поглядом, виділив лише дві: одномісну і двомісну. Старий маг відчинив їх, залишивши ключі в замкових щілинах, і, отримавши плату в три срібних, спустився в таверну. За логікою, одномісна мала дістатися мені, але Матео вирішив по-своєму. Спритно заскочивши в кімнатку, він одразу ж замкнувся зсередини, перед цим крикнувши нам: "Не дякуйте!".

- Не будемо, - буркнув Абігор, утім він не виглядав таким уже незадоволеним.

Пізніше ми вийшли повечеряти, заодно покликавши із собою задоволеного Матео, а потім вирушили спати. Хоча, хто як - ми з Абігором заснули ще не скоро. Хто ж знав, що ранок видасться таким веселим...

Нас із Гором розбудив наполегливий стукіт у двері, а за мить вони й зовсім відчинилися, впускаючи схвильованого Тео.

- Вставайте, там таке! Уф! Там, це... - захеканий хлопець намагався одночасно зібратися з думками і віддихатися.

- Ти забув зачинити двері? - невдоволено покосилася на Абігора, прикриваючись ковдрою.

- Я зачиня-ав, - позіхаючи відповів той, - він магією відчинив.

- Так? - здивувався Тео.

- Що в тебе сталося? - поквапила я хлопця.

- Там опудало скаче!

- Де?

- Що?

Ми здивовано подивилися на Матео.

- На городі опудало скаче, - уже спокійніше повторив він і вичікувально подивився на нас.

- І що? - у свою чергу похмуро поцікавився в нього Гор.

- Як це "що"? Там по городу опудало саме скаче!

- Іноді опудало спеціально зачаровують на період з ранньої весни до кінця осені, щоб уберегти посіви або городи, - пояснила я обуреному хлопцеві.

- А-а, ну, тоді вибачте, що потурбував, розбудив, - вибачився засмучений Тео і повернувся, щоб вийти.

- Зачекай мене за дверима, треба уточнити цей момент у нашого гостинного господаря, чи точно воно зачароване, чи в нього хтось вселився, - попросив його Гор і поспішив одягнутися.

Слідом за ним я теж не поспішаючи вдяглася і вийшла. Стежкою, що вела на задній двір, я пройшла повз вбиті в землю стовпи з розтягнутими на них мотузками, на яких сохнув одяг постояльців і постільна білизна. Втоптана доріжка втикалася в дерев'яний паркан, за яким виднівся город. Пройшовши через хвіртку, я приєдналася до чоловіків, які застигли біля перших рядів акуратних грядок, розглядаючи опудало, що ходило по них.

- ... тож, якщо позбавите мене від нього - поквитаємося, - почула я хрипкий голос Алісана, який підбивав кінець розмови.

Абігор дочекався, коли старий маг піде, і кивнув нам із Матео на опудало:

- Уперед!

- У сенсі? - підхопилася я.

- Практика ще не закінчена, - нахабно посміхаючись заявила ця зараза. І помилувавшись на наші витягнуті обличчя, він пішов, насвистуючи веселий мотив.

- А хіба Алісан не повинен був звернутися до голови села або в академію?

- За всіма правилами, так, повинен був сповістити голову села, але з іншого боку, володіючи знаннями і маючи бойовий досвід, навіть позбавлений дару, він все одно залишається магом, хоча б як знахар. Відповідно може сам ухвалювати рішення щодо безпеки сільських жителів. До того ж, поки заявка дійде до наших магістрів, поки вони відправлять фахівця, поки він сюди дістанеться, мине багато часу, за який дух набереться сил. Тому з опудалом краще розібратися зараз, залишивши бюрократичні питання на потім. Упевнена, Абігор внесе цей випадок як частину практики.