Читати книгу - "Академія Ніваріум. Літня практика, Анна Скрипка"

- Зрозуміло. І що нам тепер робити?

- Шукати сітку.

- Воно не небезпечне?

- Раз нас залишили одних - то ні. Ти не чув, вони обговорювали, скільки йому днів?

- Алісан сказав, що від сили дві доби, позавчора ще не стрибало.

- Значить слабкий. Спочатку одержимий полює на комах і дрібних істот - ящірок, змій, мишей, потім ідуть більші звірі - кішки, собаки, кури, кролики, потім худоба, а на фінал - люди. Отже, нам боятися нічого, хіба що гніву господаря, якщо город розтопчемо. Гаразд, збігай до Алісана або до когось із його підручних, спитай про сіть, а я поки що спробую його в який-небудь кут загнати.

 Але одна справа сказати, інша - зробити, поганялася я за тим опудалом! Зрештою, коли Матео повернувся з рибальською сіткою, довелося і йому взяти участь у забігу з перешкодами, бо доводилося перестрибувати через рядки з картоплею, буряком, оббігати стороною цибулю та іншу тендітну зелень, акуратно переступати плантації з огірками та інше. Коли спритне опудало було спіймано, ми з хлопцем дихали як загнані коні. Тео ще й сорочку стягнув, обтерся нею та так і залишив перекинувши через плече.

- Що тепер?

- А тепер - ритуал вигнання і упокоєння.

- Що, одночасно?

- Ні, треба накреслити пентаграму для вигнання духа з опудала, а потім, коли він вийде, - прочитати заклинання упокоєння.

Намітивши план, я приступила до накреслення ліній палицею просто на землі. Місце вибрали на задньому дворі поруч зі стовпами, де сохла білизна. Замотане в сітку пугало смикалося лежачи неподалік. Матео уважно стежив за моїми діями. І ось коли вже все було готово, я оглянула готову пентаграму і, повернувшись, обмерла:

- Де опудало?!

Мій напарник обернувся здивовано дивлячись на всі боки.

- Он, там сіть! - вказав він на кут будинку, де бачився кінець рибальської сітки.

Але коли ми підбігли, самого пугала там не було. Спантеличено переглянувшись вибігли на дорогу, біля якої стояв готель.

- І де нам його шукати? - простогнав Матео.

- Там! - вказала я напрямок, де осяяла себе знаком Єдиного перелякана жінка.

Так ми й вистежували одержимого: за переляканими жіночими зойками та нецензурною чоловічою лайкою, заливистим гавкотом собак та переполошеним бурмотінням курей, сердитим гоготом гусей та переляканим вереском свиней. Незабаром до нашого забігу приєдналася місцева дітвора, наближатися до живого опудала вони побоялися, а ось з гоготом і улюлюканням супроводжувати недолугих магів - це запросто! Матео до того ж порадував жіноче населення підтягнутим голим торсом: сорочка загубилася десь дорогою. За кілька годин ми таки загнали свою здобич і потягли на подвір'я, де була вже підготовлена пентаграма. На порозі готелю стояли обидва маги і проводжали нас єхидними поглядами.

- Ви вирішили екскурсію йому наостанок влаштувати чи це було передсмертне бажання? - хто б сумнівався, що Абігор не втримається від зауваження!

Змірявши біляву заразу роздратованими поглядами, гордо промовчали й потягли далі опудало, яке впиралося та рвалося назад на свободу. Друга спроба розправитися з духом була вдалішою і все пройшло на ура. Але нам, виснаженим, брудним і голодним, це була слабка втіха. Після того, як збігали наверх за чистим одягом, а потім обполоснулися в душі, ми нарешті завалилися в зал таверни, щоб поснідати.

Зараз ще було порівняно рано, але народу в зал набилося багато. Ми підсіли за стіл до наставника, який розмовляв із господарем заїжджого двору. Алісан змірив нас насмішкуватим поглядом і скомандував схожій на нього дівчинці:

- Кіта, погодуй наших мисливців за нечистю!

Поки ми з Матео їли, мимоволі прислухалася до розмови "старших" магів. З розповіді Алісана з'ясувалося, що народився і жив він у цьому селі, але дар спалив на службі будучи гвардійцем. Після вимушеної відставки повернувся додому, тут стали в пригоді його знання як знахаря, тому зовсім без роботи він не залишився, а одружившись з донькою колишнього господаря таверни, з часом довелося перейняти ще й цю справу.

Село, що має назву Заливні луки, було наче Єдиним благословенне, оскільки біди й негоди обходили його стороною. Тож знань і можливостей Алісана цілком вистачало, до сьогоднішнього дня. Він вважав неймовірним везінням, що ми завернули сюди. Як з'ясувалося, в сусідньому селищі був свій маг-практик, і в разі, коли було потрібно застосування магії, можна було б звернутися до нього, але це дало б духу можливість набратися сил і зміцнитися в опудалі.

***

Ніваріум ніколи не зачиняв браму: ні вдень, ні пізно вночі, але місто Крампль, у межах якого знаходилася академія, замикалося рівно опівночі. Через опудала ми втратили багато часу, тож щоб не ночувати під міськими воротами, нам довелося мчати весь день, роблячи невеликі перерви тільки для походу по кущиках. Найбільше з цього приводу страждав незвиклий до верхової їзди Матео. Хитра натура хлопця знайшла вихід: він обертався єнотом і частину дороги проводив у рюкзаку за моєю спиною.

Коли втомлене сонце забарвило небо в червоні відтінки, ми виїхали на пагорб, з якого відкривався шикарний краєвид на запалені магічні і живі вогні міста, що готувалося до ночі. За ним височіла величною громадою наша улюблена Академія магії. Менше ніж за годину ми вже входили в просторий хол, влаштувавши коней у звіринці. Абігор повів Матео до ректорату, щоб домовитися про приймальні іспити й допомогти влаштуватися в гуртожитку.