Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба"

Але оскільки офіційний титул архонта в боспорських документах вживається лише стосовно Левкона І, за якого вперше набули такого великого розмаху афіно-боспорські взаємовідносини і посада архонта була піднята на високий політичний щабель, навряд чи його варто переносити на Археанактідів, яких треба, за Діодором, називати царями.

Боспорська тиранія є поодиноким своєрідним явищем у конституційній історії античного світу. Вона відрізняється від тиранії в Сиракузах і Гераклеї Понтійській, від короткочасних міських тираній елліністичного часу і не схожа з винятковою βασιλεια (царською владою східного чи елліністичного типу)[613].

Характерним для влади Спартокідів, починаючи з Левкона І, було підкорення усіх греків на Боспорі Кіммерійському; довічний «архонтат» без будь-якої помітної участі громадянської общини у виборах чи зміні посади верховного магістрата; співправління архонта з синами чи братами[614]; поширення влади під титулом басилевса на підкорені племена; створення сильної воєнної системи як для забезпечення мирного співіснування у державі, так і на противагу скіфам, які в цей час складали найсильніше об'єднання номадів у Північному Причорномор'ї.

Наприкінці V — на початку IV ст. до н. е. починається експансія Спартокідів, зокрема Сатира І, насамперед на Німфей та Феодосію. Щодо причин приєднання Німфею існує велика кількість гіпотез[615]. Найвірогіднішою здається така. Якщо Німфей входив до Афінської архе, то він мав пріоритет і в торгівлі з нею, а отже, виступив головним конкурентом Боспору. На основі епіграфічних джерел встановлено факт сплати Німфеєм Афінам суми фороса в один талант[616].

Цікава і найповніша інформація про це місто на час його включення до складу Боспорської держави відома з промови Есхіна, спрямованої проти мосфена [3, 171—172]: «...Був якийсь Гілон з керамейців (афінян. —А Р.). Він-то, запродавши ворогам Німфей на Понті, адже тоді місто (Афіни — А. Р.) володіло цією областю, втік з міста через ісангелію, не дочекавшись рішення суду, і прибув у Боспор, і одружився на багатій жінці, клянусь Зевсом, яка принесла чимало золота, а за родом — скіф'янці». Судячи із цього тексту, можна вважати, що якоюсь мірою Німфей справді залишався незалежним від Спартокідів полісом і через зраду Білона був приєднаний до їхньої держави, ймовірно, без серйозних воєнних дій. За своє зрадництво Гілон отримав місто Кепи, що в свою чергу свідчить про економічну спроможність Сатира. Згодом внук Білона — відомий оратор Демосфен став гарячим захисником боспорських інтересів у Афінах [Dem. Adv. Lept., 29, 31—32, 36, 40; Deinarch. Adv. Dem., 1], за що боспорці надсилали йому щорічно тисячу медимнів зерна. Нучфей міг бути і формальною компенсацією Афінами Спартокідам за збільшення торгівлі хлібом і зміцнення культурно-політичних відносин. Слід відзначити, що при цьому Німфей зберіг свою політичну автономію. Про це, зокрема, свідчать нумізматичні дані: емблематика його монет зовсім відмінна від пантикапейських[617].

Можливо, зображення на них голови німфи як покровительки і захисниці громадянського колективу Німфею, наштовхнуло на думку Сатира І теж змінити емблематику боспорських монет. У всякому разі, після підкорення Німфею Сатир, який носив однакове ім'я з міфологічним супутником Діоніса, змінює емблему на монетах: зображення бородатого сатира надовго залишається головним типом у боспорському карбуванні Спартокідів. У цьому слід вбачати також зміну офіційного культу. В державній політиці, починаючи з Сатира, головне місце відводиться релігії Діоніса, хоча водночас зберігається і культ Аполлона, який мав багато шанувальників серед грецьких громадян. Поступово на Боспорі складається своєрідний синтез релігії двох божеств. Спадкоємцям Спартока, які добре знали своє фракійське походження, — а у Фракії культ Діоніса мав надзвичайно велике значення, — важливо було знайти прихильників свого бога і разом з тим зберегти традиційні культи. Слід відзначити, що, починаючи від Сатира І, виробляється орієнтація на походження правителя від бога, на їх ідентифікацію. Фракійський цар Котіс І, який правив одночасно з Сатиром, вважав себе сином Аполлона[618].

У своїй експансіоністській політиці Сатир не задовольнився тільки Німфеєм: він розпочав війну із Феодосією — високорозвинутим полісом, який мав єдиний у регіоні незамерзаючий порт та підтримував широкі контакти з багатьма містами Еллади і, звичайно, з Афінами [Dem. Adv. Lept., 20, 33; Strabo., VII, 4, 4]. Боротьба виявилася навдивовижу складною та затяжною. Можливо, Сатир І, зрештою, зміг би її завоювати, якби не втрутився у внутрішні справи Сіндики, з метою повернути на престол Гекатея, скинутого своєю дружиною — меотянкою Тіргатао [Polyaen., VIII, 55]. Шляхом дипломатичних переговорів це йому вдалося, і для припинення війни між ними Сатир віддав у заручники Тіргатао свого сина Метродора, маючи на меті в подальшому її вбити. Але цей план було розкрито. Войовнича меотянка знову почала війну і вбила Метродора. У відчаї Сатир помер, можливо, навіть під час невдалої облоги Феодосії. Конфлікт з Тіргатао за допомогою дорогих дарунків зумів владнати його син Горгіпп, який був правителем азійської частини Боспору, і заради якого, певно, старався Сатир.

Після смерті Сатир залишив своїм спадкоємцям чимало складних проблем та нездійсненних намірів. Левкону І дісталися фінанси, обтяжені великими витратами на будівництво і ведення війни з Феодосією, невдала зовнішня політика, розорена Сіндика та внаслідок цього зростаюче невдоволення династією[619].

Приєднання Феодосії виявилося складною справою і для Левкона. Феодосійці активно захищалися протягом кількох років (напевне, велася війна з перервами). На її боці виступила Гераклея Понтійська [Polyaen., 5, 23; 6, 9, 3, 4; Ps.-Arist., Оес., 2, 2, 8], яка боялася, з одного боку, зростання експансії Боспору, що могла загрожувати гераклейській колонії — Херсонесу, а з іншого — збільшення торговельної спроможності Спартокідів у відносинах з Афінами[620].

Вирішивши, що без сторонньої допомоги Феодосію підкорити не вдасться, Левкон уклав угоду зі скіфами. Незважаючи на гераклейську допомогу, оборонні стіни, добре навчених воїнів, Феодосія здалася і була приєднана до Боспору у 80-ті роки IV ст. до н. е.[621]. Варто відзначити, що. в цій війні Левкон показав свою жорстокість. Він наказав скіфським кінним лучникам розстрілювати своїх воїнів, якщо вони почнуть відступати під натиском гераклеотів, які висадилися на берег у різних місцях, щоб зняти блокаду з обложеного міста [Роlуаеn., б, 9, 4]. Левкон І до титулу архонта Боспору приєднав титул архонта Феодосії. Особливий політико-правовий статус цього міста вказує на те, що воно до певної міри за своїм становищем відрізнялося від інших полісів, які складали цілісну державу. Це, звичайно, пояснювалося його географічним розташуванням та наявністю незамерзаючого порту. Одночасно з підкоренням Феодосії простежується короткочасна фінансова й політична криза, зокрема організація змови проти Левкона, в якій брали участь усі соціальні угруповання. Але рішучий, ініціативний архонт