Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

Мені спало на думку, що цей вечір у царстві дивних для мене, напевно, останній. Останній вечір з найкращими друзями, яких я мав у житті. Мій останній вечір з Еммою.

То чому я проводив його на самоті? Бо мені було сумно, Емма зачепила мою гордість, і мені треба було похандрити.

Годі вже.

Та щойно я розвернувся, щоб вийти з кімнати, як відчув його: той старий знайомий гострий біль у животі.

Порожняк.

Я зупинився, чекаючи наступного нападу болю. Щоб мати більше інформації. Інтенсивність болю була співмірна з близькістю порожняка, а частота нападів — з його силою. Коли на нас полювали двоє сильних порожняків, Чуття було одним довгим безперервним спазмом, але минуло чимало часу (близько хвилини), перш ніж я відчув наступний напад, а коли це сталося, то біль був дуже слабкий. Я навіть був не до кінця певен, що відчув його.

Повільно, навшпиньки я вийшов із кімнати й рушив коридором. Проходячи повз наступні двері, відчув третій укол болю, трохи сильніший, та все одно тільки шепіт.

Я обережно й тихо спробував відчинити двері, але вони вмерзли в кригу. Довелося смикати, потім грюкати, потім бити ногами, поки нарешті двері розчахнулися. За ними була кімната, залита льодом, що сягав середини грудей. Я обережно наблизився до льоду й ковзнув поглядом по його поверхні. І навіть у непевному світлі одразу ж помітив порожняка. Він навпочіпки сидів на підлозі, вмурований у кригу аж по чорнильно-чорні очниці. Над поверхнею льоду стирчала лише половина голови, а решта — розкрита щелепа, всі зуби та язики, — потрапили в крижаний капкан.

Потвора була ледь жива. Серцебиття вповільнилося до заледве одного удару на хвилину. Із кожним слабким пульсуванням я відчував такий самий укол болю.

Я стояв біля входу в кімнату й дивився на нього зачаровано та з огидою водночас. Потвора була непритомна, нерухома, цілковито вразлива. Дуже легко було залізти на лід і загнати порожняку в скроню гостру бурульку. Усі б на моєму місці так вчинили, якби знали, що він тут, я в цьому впевнений. Але мене щось зупиняло. Ця істота більше ні для кого не становила загрози. Кожен порожняк, з яким я стикався, залишав у мені свій слід. Їхні гнилі обличчя снилися мені по ночах. Невдовзі я повернуся додому і там більше не буду Джейкобом — винищувачем порожняків. Я не хотів забирати цього з собою. Це більше не було моєю справою.

Я позадкував з кімнати й зачинив двері.

* * *

Коли я повернувся в кімнату для зібрань, надворі вже майже стемніло і в кімнаті панувала нічна чорнота. Пані Королик не дозволяла запалювати гасові лампи, побоюючись, що їх помітять знадвору, тож усі скупчилися довкола кількох свічок, що горіли на великому овальному столі. Хтось сидів на стільцях, інші вмостилися по-турецькому на самому столі, тихо перемовлялися й позирали на щось унизу.

Рипнули важкі двері, і всі повернулися, щоб подивитися на мене.

— Пані Королик? — з надією спитала Бронвін, випростуючись на стільці й примружуючись.

— Це лише Джейкоб, — промовила інша темна фігура.

Пролунав хор розчарованих зітхань, і Бронвін сказала:

— О, здоров, Джейкобе. — І знову перевела погляд на стіл.

Ідучи до них, я зустрівся поглядом з Еммою. Зазирнув їй у вічі й побачив там щось болюче й беззахисне — мені здалося, страх того, що я прийняв рішення, до якого вона мене підштовхувала. Та потім її очі потьмяніли й вона знову втупилася в підлогу.

У глибині душі я сподівався, що Емма пожаліла мене й уже сказала нашим, що я йду. Але, звісно, не сказала — я сам їй ще не сказав. Проте, здавалося, вона знала — прочитала вираз мого обличчя, коли я перетинав кімнату.

А решта й гадки не мали. Це було очевидно. Вони звикли до моєї присутності й навіть думати забули про те, що вона під питанням. Я зібрався з духом і попросив загальної уваги.

— Хвилиночку, — мовив голос із сильним акцентом, і у світлі свічки я побачив, що дівчина-заклинателька та її пітон дивляться на мене. — Оцей хлопець щойно наговорив три мішки гречаної вовни про мій рідний край. — Вона повернулася до єдиного порожнього стільця біля столу і сказала: — Мій народ зве його Сімбаладвіпа — «місце, де живуть леви».

— Я, звісно, вибачаюся, — сказав Мілард зі стільця, — але тут каліграфічним почерком написано: «Країна Серендіп». Дивні картографи, які створили цю мапу, не займалися підробками й вигадками!

Я підійшов трошки ближче й побачив, над чим вони сперечаються. На столі лежала Мапа днів, щоправда, більшого формату, ніж та, яку ми загубили в морі. Ця займала майже всю поверхню стола і з краю була завтовшки з цеглину.

— Я знаю свою батьківщину, вона називається Сімбаладвіпа! — наполягала заклинателька, і пітон розкрутився з її шиї й кинувся через увесь стіл, щоб тицьнутися носом у Мапу, показуючи острів у формі краплі віддалік од узбережжя Індії. Однак на цій карті Індію називали Малабар, а над островом, який я знав під назвою Шрі-Ланка, тоненьким шрифтом було написано «Країна Серендіп».

— Сперечатися нема сенсу, — сказав Мілард. — Деякі місцини мають стільки ж назв, скільки є окупантів, охочих їх назвати. А тепер попроси свого змія відповзти, він помне сторінки.

Заклиначка попирхала, та все ж щось пробурмотіла, і пітон поповз геть зі стола та знову скрутився кільцем у неї на шиї. А я все не міг відвести погляду від книги. Та, яку ми загубили, була грубезною, хоч розгорнутою я бачив її тільки раз, уночі, у непевному помаранчевому світлі пожежі в домі дивних дітей. Ця ж була геть іншого масштабу: не лише набагато більша за розмірами, але й така химерна, що порівняно з нею наша скидалася на оправлений у шкіру туалетний папір. По її сторінках, зроблених із чогось цупкішого за папір (може, телячої шкіри) і по краях, прикрашених золотом, розсипались барвисті мапи. На полях було повно пишних ілюстрацій, легенд до мап і блоків з пояснювальним текстом.

Мілард помітив мій захват.

— Скажи, клас? Окрім хіба що «Кодексу Дивніарісу», це видання Мапи — найгарніша книга в усьому царстві дивних. Над нею цілу вічність трудилася команда картографів, художників і видавців. Кажуть, що деякі карти намалював сам Перплексус Аномалус. Я цю людину мріяв зустріти з дитинства. О, який же я радий!

— Це справді щось, — визнав я. Бо так і було.

— Мілард щойно показував нам свої улюблені місця, — сказала Оливка. —