Читати книгу - "Чорнильна кров"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Феноліо поквапливо кивнув.
— О, так, так, певна річ, ласкавий пане. Я все зафіксую. Історії з вашого дитинства, коли ваш поважний батько ще був живий, історії ваших перших виїздів верхи до непрохідної хащі, все про той день, коли ваша дружина з'явилася в замку, і про той, коли народився ваш син.
Козимо кивнув.
— Так. Так! — сказав він з полегшенням у голосі. — Я бачу, ви розумієте, про що йдеться. І не забудьте про мою перемогу над паліями і про мій час у білих жінок.
— Поза будь-яким сумнівом.
Феноліо розглядав вродливе обличчя якомога непомітніше. Як таке могло статися? Звісно, він не лише мав повірити у те, що він є справжнім Козимо, але й мав також розділити усі спогади з небіжчиком.
Козимо підвівся з трону, в якому ще незадовго до цього сидів його батько, і почав ходити туди-сюди.
— Деякі історії я вже чув. Від моєї дружини.
«Бридка. І знову вона». Феноліо роззирнувся у пошуках чогось.
— Де ваша дружина?
— Вона шукає мого сина. Він утік, бо я не прийняв його діда.
— Дозвольте запитання, ласкавий пане. Чому ви його не прийняли?
За спиною Феноліо відчинилися важкі двері, і Туліо прослизнув до залу. Він уже не тримав у руці мертву пташку, сідаючи навпочіпки біля ніг Козимо на східцях, проте страх ще й досі читався на його обличчі.
— Я не збираюсь приймати його. — Козимо зупинився біля трону і провів рукою по фамільному гербу. — Я наказав охоронцям біля брами ніколи більше не впускати до цього замку мого тестя, а також усіх, хто служить йому.
Туліо звів на нього очі, так недовірливо й перелякано, немовби відчував стрілу Змієголова у власних волохатих грудях.
Козимо незворушно вів далі:
— Мені доповіли, що відбувалося в моїй державі, поки мене… — знову він зволік якусь мить, — не було. Назвімо це так: мене не було. Я вислухав моїх розпорядників, моїх єгерів, купців, селян, моїх солдатів та мою дружину. Так я дізнався про надзвичайно цікаві речі, тривожні речі. І уявіть собі, поете, майже все лихе, про що мені доповіли, пов'язане з моїм тестем! Скажіть-но мені, оскільки ви буцімто за свого у шпільманів, що розповідає строкатий люд про Змієголова?
— Строкатий люд? — Феноліо відкашлявся. — Ну, те, що всі кажуть. Що він дуже могутній, можливо, занадто могутній.
Козимо безрадісно всміхнувся.
— О, так. Безсумнівно. І що?
«Куди він хилить? Ти маєш знати, Феноліо, — стурбовано думав він. — Якщо ти не знаєш, що відбувається в його голові, то хто тоді знає?»
— Ну, кажуть, Змієголов править залізною рукою, — вів далі нерішуче. — В його державі не існує закону, крім його слова і печатки. Він мстивий і пихатий, здирає з селян стільки, що ті голодують, посилає непокірних підданих і навіть дітей на свої срібні копальні, де вони працюють, аж поки під землею не харкають кров'ю. Браконьєрам, яких зловлять у його частині хащі, виколюють очі, крадіям він наказує відрубувати праву руку, — що ваш батько, на щастя, вже давно скасував. Єдиний шпільман, який може безпечно наблизитися до Сутінкового замку, — Свистун, якщо не волочиться з Рудим Лисом, плюндруючи села.
«Господи, невже все це я написав? — думав Феноліо. — Напевно».
— Так, усе це я власне чув. Що ще? — Козимо схрестив руки на грудях і заходив туди-сюди.
«Може, мені варто було зробити його менш вродливим, — подумав Феноліо. — Він виглядає трохи несправжнім».
— Що ще? — Феноліо наморщив чоло. — Змієголов завжди боявся смерті, а з віком цей страх дійшов до одержимості. Кажуть, уночі він стоїть на колінах, бурмоче щось собі під ніс, боячись, що білі жінки заберуть його. Миється по кілька разів на день, щоб не захворіти, і надсилає людей у далекі краї зі скринями, повними срібла, щоб придбали йому чудодійний засіб від старіння. Він одружується з молодими жінками, сподіваючись, що ті народять йому сина.
— Так! — мовив Козимо тихо. — Так, про це все мені доповідали. Є куди жахливіші історії. Кажуть, що Змієголов посилає Рудого Лиса вночі через кордон погрожувати моїм селянам. Кажуть, що він претендує на всю непрохідну хащу, наказує оббирати моїх торговців, коли ті пристають до берега в його портах, здирає з них податки, коли ті їдуть його дорогами і мостами, і платить розбійникам з битого шляху, щоб ті грабували на моїх дорогах. Кажуть, він вирубує ліс на свої кораблі в моїй частині хащі. Він навіть має шпигунів у моєму замку і на кожній омбрійській вуличці. Навіть моєму синові він буцімто заплатив, щоб той доповідав про все, що мій батько обговорював зі своїми радниками. І наостанок, — Козимо показово замовк, а тоді вів далі: — мене запевнили, що посильний, який попередив паліїв про мій наступ, був від мого тестя. Змієголов, буцімто щоб відсвяткувати мою смерть, з'їв перепелицю зі змащеними сріблом крилами, а моєму батькові надіслав листа, так уміло посипаного отрутою, що кожна літера на ньому була смертельна, як змія. Ви все ще запитуватимете, чому я його не приймаю?
«Отруєний пергамент? Господи, кому таке спало на думку? — думав Феноліо. — Тільки не мені».
— Відібрало мову, поете? — запитав Козимо. — Я почувався так само, коли мені розповідали всі ці жахіття. Кажуть, Змієголов доручив отруїти матір моєї дружини, бо та заслуховувалася співом якогось шпільмана. Він надіслав Рудому Лисові підкріплення зі своїх панцерних, щоб я не повернувся з паліївської фортеці. Мій тесть намагався знищити мене, поете! Я забув цілий рік мого життя, а всі попередні роки такі непевні, немовби хтось інший це пережив. Ви кажете, я помер. Але я не знаю, де був! Утім, я знаю, хто бажав моєї смерті та винен у тому, що я порожній, як патрана риба, почуваюся молодшим за сина. Скажи мені, на яке покарання заслуговують за такий жахливий злочин?
«Хто він? — запитував Феноліо подумки. — Ой, леле, Феноліо, ти знаєш, як він виглядає. Але хто він?»
— Є лише одне належне покарання, поете! — вів далі Козимо. — Я піду війною проти тестя, аж поки не стане Сутінкового замку, і Змієголова забудуть.
Феноліо стояв у затемненій залі і відчував, як кров шуміла в скронях.
«Війною? Мені, напевно, почулося! — думав він. — Велика епоха, Феноліо! Чи не ти писав про велику епоху?»
— Він узяв собі Каприкорнових зарізяк: Рудий Лис тепер його герольд, а Свистун — захисник мого сина! Глузувати він міг з мого батька, але не з мене! — Козимо
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорнильна кров», після закриття браузера.