Читати книгу - "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"

легко тобі тепер, коли все по всьому, осуджувати кроки тодішніх українських політичних діячів, що робили своє діло наосліп, і давати, запізнившись понад півстоліття, свої поради, а спробував би сам щось діяти на їхньому місці! Що ж — я теж дитина свого часу й свого народу. У ті вікопомні часи я тільки-но переступив своє повноліття, однак не був пасивним спостерігачем, а теж брав якусь мікроучасть у поточних історичних подіях. Я не політик і тому не обстоюю категоричність своїх міркувань щодо тодішніх людей і подій, але, завжди бажаючи тільки добра своєму народові, вважаю за своє право висловити свою думку, щоб мої наступники в майбутньому не повторювали наших помилок у минулому.

Хай дарує мені читач стильову кострубатість викладу думок — дбав за зміст, нехтуючи формою; хай не дивується повторам у тексті при наявності зайвих деталей — писалося це в занадто несприятливих умовах, коли не можна було надовго лишати написане в себе вдома, щоб небажані «відвідувачі», котрі мають службовий інтерес до всього написаного, не забрали і цей мій твір, не повертаючи його назад, як це вже траплялося в мене. А головне, поспішав закінчити свої спогади, поки ще живий і фізичні та розумові мої сили функціонують більш-менш нормально.

Отож, як казали римляни; feci quod potui, — зробив, що міг.

Невідомі твори

«Мертві» воскресають…

«От і закінчив я нарешті свою кількарічну працю…» — так починається «Післяслово», з яким ти, шановний читачу, щойно ознайомився. Дещо перефразовуючи, я повторюю услід за автором спогадів: «От і закінчилися мої кількарічні пошуки поневолених творів…»

Після попередньої домовленості, 18 вересня 1998 року об 11.30 на тій же вулиці Сирецькій я востаннє зустрівся з «посередником» і викупив увесь творчий доробок Бориса Антоненка-Давидовича, який мали «хлопці-ко-лекціонери». Нелегко було на душі, а все ж переважив настрій радісний — визволив усі твори, арештовані не тільки під час обшуків у Бориса Дмитровича, а й також у Юрія Огульчанського. І ось вони вільно лежать на моєму широкому письмовому столі…

Передовсім у вічі впадають спогади «СВУ» (перший примірник, всі 67 сторінок), стаття про Павла Тичину «Від геніальності до блазнювання», теж велика… Приковують увагу твори із серії «Сибірські новели»: «Хто такий Ісус Христос», «Кінний міліціонер», «Протеже дяді Васі», «Що таке істина…». Власне, всі, які вже побачили світ, бо автор друкував їх у кількох примірниках, хоча новела «Мертві не воскресають» вважалася назавжди втраченою. Та творець «помилився», що мертві не воскресають, бо дитя його «мертве» — воскресло! Ось воно переді мною! Перший примірник машинопису, усього 36 сторінок! Хіба не нагорода, хіба не радість для всіх, кому дороге чесне, правдиве слово мужнього Майстра?!

А ось серія «Зустрічі на довгому шляху» («Зустрічі на довгій дорозі»). Слава Богу, і тут є ніколи не друковані твори: «Бушуїха», «Гарбуз і Цмоктій». Перший із сибірського життя, а тему другого почерпнуто з гімназіяльних років, але з іронійним, символічним переосмисленням, що точно відбиває вдачу нездоланого козака. Недарма твір цей із вдячністю присвячено Михайлині “Коцюбинській, дорогій серцю автора.

А коли я натрапив на літературний репортаж «Невигадані бувальщини», то знову захотілося радісно вигукнути «Еврика!». Бо тут зібрано за багато років трагікомічні ситуації «певних ознак українського буржуазного націоналізму», що такі актуальні й сьогодні.

Мабуть, найприємніша знахідка — ніде не публікована ще поезія «Водяний мак» із серії «Тюремних віршів». Сповнена щирого ліризму, символічних узагальнень, вона надзвичайно точно передає не лише внутрішній стан автора, а й його життєве кредо.

До пропонованих невідомих творів логічно долучається етюд «Чи буде весна?», датований 1952 роком. І це дуже важливо, бо в жорстоких умовах неволі письменник не міг писати, лиш іноді відводив душу віршами, які складав і носив у пам’яті.

А після останнього суду восени 1951 року, коли він був приречений на Довічне заслання до Сибіру (Красноярський край, Большо-Муртинський район, село Малоросєйка), в його біографії настав критичний, можливо, і найтяжчий період, — перебував на межі життя і смерті. Про це у своїх спогадав засвідчує Юрій Михайлович Вареник, інженер-геолог за фахом і теж політичний засланець. В нього склалося дуже тривожне, сумне враження після знайомства з Борисом Дмитровичем. П’ятдесятилітній чоловік виглядав на старезного діда, блідого, схудлого до кісток, фізично настільки виснаженого, що його можна було зарахувати до розряду приречених дистрофіків, яких за невільницькою термінологією називали «фітілями догоренськими». До фізичної виснаги додавалася безнадія — адже в радянському суспільстві ще панувала люта сталінська зима з її вбивчими сибірськими морозами й снігами… «Фітілів догоренських», як свідчить Юрій Михайлович, цікавили тільки їжа та сон, а то — повна до всього апатія та байдужість. Антоненко-Давидович від них все ж відрізнявся: коли зустрічався із земляками, яким довіряв, його очі тривожно зблискували, а пересохлі вуста шепотіли: «Що ж буде з нашою Україною?»

Тому не дивно, що в безнадії, здавалося б, безмежної мерзлоти репресивної системи, у скованій мертвим холодом душі творця спалахує живий вогник надії, що розгорається у віру, — «Ні, таки прийде, неодмінно прийде і сюди колись весна!»

Етюд — свідчення не лише незламності духу українського борця, його віри у відродження рідної Вітчизни, а й доказ, — не згас творчий вогонь майстра слова, не вбила неволя письменника: маленький за розміром твір зачаровує колоритністю точного реалістичного малюнка, витонченістю, багатогранністю зовнішнього художнього бачення, що ненав’язливо переходить у символізм, набуває глибокого багатозначного підтексту.

Цілий ряд знахідок у порятованому літературному архіві я, щоб не обтяжувати читача, не називаю, бо вони відомі, або є без назв, уривками, окремими сторінками, що потребує додаткового детального вивчення.

Пропоновані для друку твори розміщено в хронологічній послідовності, хоча певною мірою це умовно.

Борис Тимошенко

ВОДЯНИЙ МАК

Із циклу «Тюремні вірші»

Застигло висохле латаття,

Іскриться в золоті сага,

І плесо — мовби скло розляте,

Дрімає в мареві ріка.

Лиш очерет, старий козак,

Безсило звісив свої руки,

І водяний тендітний мак

Ховає в пелюстки розпуку.

Його душа — прозоро чиста,

Пелюстки — лебедя крило,

А він згорнув їх у лахміття,

Щоб не бруднити знов об дно.

Піднісся він до світла днини,

Але слизьке, брудне стебло

Уперто гасить його мрії

І тягне знов його на дно.

У затінку, під осокою,

Лиш промінь сонця там впаде,

Він мовчки бореться з собою

І безнадійно чогось жде.

Чого? Щоби людська рука,

Що звісилась з човна недбало,

Його зірвала й жартома

Жбурнула в човен на поталу?

О водяний наївний мак!

Ми побратими вдвох з тобою:

Я теж