Читати книгу - "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"

Боровся я колись з собою.

Ти ще вагаєшся, а я — в огні,

Я рвусь вперед, все вище й далі,

Де линуть в небі літаки,

Здолавши страхи і печалі.

Ти сам пірви своє стебло,

Щоб попливти вперед рікою,

Хай тобі буде за стерно

Твоя мета і хіть до бою.

Хай тебе схоплять й на віконце

Поставлять в глечику вмирать, —

Ти бачив день, ти бачив сонце,

Дарма!

Хай стануть стратою тобі вікно й земля,

Ні сліз не буде, ні пісень,

Лише у боротьбі горіння…

Та будь-що-будь — чи смерть, чи день,

Аби не дно і жабуриння!

Табір Букачача

Чи буде весна?

З сибірських настроїв

Передчасно опалому листю.

У Сибіру, власне, нема осені й весни. Мазне раптом де-не-де пензлем по сумних, принишклих деревах рання осінь і тільки-но гляне на свої жовті та багряні акварелі, як враз усе прибере. І барви, і тепло, і саме листя. Наче хтось насуплений і мовчазний пройшов одної вересневої ночі по тайзі, старанно обминаючи сосни й ялини, і по-діловому обірвав геть усе листя на березах, осиках і черемсі. Та й по всьому… Не шурхотітиме довго під ногами опале листя, бо ось-ось його вкриє перший сніг; не лине з високості прощальне журавлине «кру-кру»: за який день пролетять тут враз дикі гуси й качки, поспішаючи на південь, бо незабаром захвище, завиє пурга; холоне й обривається незакінченою журна пісня на вустах, бо вже сковує кришталеве повітря мороз…

І здається — не вбраться вже ніколи деревам у зелене листя, не прорости крізь сніг буйній траві, не цвісти пишно барвистим сибірським квітам — усе замела й поховала розлютована пурга, все затиснув у крижаних лещатах цупкий мороз…

Та чи ж назавжди?

Ні, таки прийде, неодмінно прийде і сюди колись весна! Хай запізниться вона, затримається десь на битих шляхах, поки дочвалає до нас, неборака, хай промайне тут тільки короткою гостею на кілька днів, щоб мерщій уступитися літу, але пусте! Повернуться назад, до холодної непривітної батьківщини птахи, проткнуться крізь талий сніг перші зелені паростки й потягнуться до сонця, випереджаючи одне одного, щвидко зазеленіє, мов випущене на волю, листя на деревах, і ростиме воно невпинно — в ясний, погожий день і в світлу сибірську ніч, і знову оратиме й прикрашатиме матінку-землю людина.

Бо й серед непроглядної осінньої мли людина живе, вірячи в неминучу, хоч і далеку ще весну. Таке воно життя, де все має своє місце і час… Так чого ж журиться в темну осінню ніч, якщо, однаково, прийде колись весна? Якщо навіть не для мене, то для інших, а конче прийде!..

Мертві не воскресають

Із серії «Сибірські новели»

— Танцюйте, докторе, танцюйте! — ще з порога маленької комірчини, що правила за амбулаторію, вигукував лікпом Колотун, тримаючи в руках якогось папірця.

Лікар Будика саме доїдав ріденьку пшоняну кашку і тільки після того, як спровадив у рота останню ложку, неквапливо спитав:

— Лист, чи що?

— Що там лист! Дозвіл на ваше ім’я відвідати хворого вольняшку У висілку! Коло вахти вже й коні дожидають.

Це була справді неабияка приємна новина, бо значила, що лікаря не тільки нагодують і, певно, почастують самогоном, а ще й, може, Дадуть у вигляді гонорару торбинку самосаду й якийсь шматок сала. Серед вільних мешканців висілка Букачача, що працювали в шахті й на маленькій залізничній станції, ходила уперта чутка, що в Букачачинському таборі сидять кремлівські лікарі, засуджені за отруєння Горького, і через те вони воліли звертатись не до своїх вільних лікарів з місцевої лікарні, а саме до ув’язнених кремлівських світил, котрі, бувши покарані, тепер напевно шануються й радо віддають свої величезні знання хворим.

Добути дозвіл на ув’язненого лікаря було не так легко: треба було звертатись до вищого таборового начальства, і тут важила не тільки службова репутація прохача, а й його ділове значення на виробництві. Будь-кому не дозволять такої примхи, отже, наперед можна було передбачити, що власник дозволу людина значуща, а тому й матеріально забезпечена навіть у теперішній воєнний час.

Зросійщений маріупольський грек Путікос, предки якого під впливом українського оточення стали Будиками, нічим особливим не визначався до своєї життєвої катастрофи, до якої призвів необачно розказаний комусь політичний анекдот. Він був звичайним лікарем-терапевтом у системі Грозненського відділу охорони здоров’я. Серед своїх колег лікар Будика визначався хіба що незмінним апетитом, котрий не покидав його навіть у найтяжчі години життя. Сам Будика признався якось санітарові Францу Пауфашимі, в минулому чеському інженерові, що навіть у найтяжчий день свого життя, коли він дізнався про зраду своєї колишньої дружини, апетит не покинув його: нормально пообідав і залюбки повечеряв. Опецькуватий, з одутлуватими щоками, Будика скидався більше на дореволюційного старшого залізничного кондуктора або на сучасного завгоспа, ніж на лікаря. Але помітне черевце, що росло, незважаючи на обмежену таборову харч, а головне, вміння поважно триматися перед пацієнтами й не поспішати виголошувати діагноз змушували хворих вірити в знання й досвід чорного смаглявого лікаря. А те, що його заарештовано у війську, через що Будика й досі ходив у кашкеті з зеленою околичкою, підпирало чутку про його кремлівську практику. Він непогано влаштувався в таборі, ставши лікарем ОП, цебто таборового оздоровчого пункту, де раціон був трохи більший, знімання проби на кухні збільшувало цей раціон, і, якби він міг щодня їсти те, що хоче, Будика не дуже нарікав би на визначені йому десять років ув’язнення. Теперішня перспектива добре попоїсти у хворого вільнонайманого службовця, як ніщо інше, була йому ковінькою на руку, і Будика швидко почав збиратись.

Лікпомові Колотуну від’їзд лікаря теж усміхався можливістю швидше податися з ОП і, користуючись, як побутовець, перепусткою, десь «постріляти» щодо курива й взагалі збути час доцільніше, ніж морочитися з хворими в стаціонарі ОП. До своїх медичних обов’язків він не тільки в ув’язненні, а й на волі ставився абияк, через що й доскочив своїх п’яти років. На розпитування Будики, за що його засуджено, Колотун, посміхаючись, сказав:

— Чи то напис на ампулах стерся, чи я поспішав дуже кудись, — короче кажучи, вгатив одному бухгалтерові, замість магнезіум сульфурикум, десять кубиків хлористого кальцію в сідницю. Звісне діло, — некроз, сідниця в бухгалтера одвалюється, короче кажучи, бухгалтер став на кілька місяців інвалідом. Звісне діло, якби це був простий чоловік, то так воно й обійшлося б, а то — головбух тресту, що називається, велике цабе, от мені й пришпандорили за нього п’ять років.

Якби його воля, Будика