Читати книгу - "Танець білої тополі"

Олена заплакала. Просила не розносити по селі свої догадки. Так воно чи не так – ніхто розбиратися не стане, а на дівчинку впаде пляма на все життя. Скажуть, що донька «ворога народу». Вона готова заплатити за мовчання, скільки Степана скаже. Хай же має Бога в серці, не калічить життя її Віруні.

Якби Степана тоді озирнулася і побачила, хто стоїть за дверима кімнати. Якби знала, чим це закінчиться, то, може, і не заводила б цієї мови.

– Донька ворога народу? Зека? Отого самого? У нашій хаті?.. – Макар, здавалося, задихався.

Його ніби й не здивувало, що Віра не його рідна сестра, приголомшило тільки те, чия вона донька. Тільки вчора після уроків, на виховній годині, їх готували до вступу в комсомол і розказували страшні історії про «ворогів народу», з якими він урочисто поклявся боротися. Називали і зрадників із села. Тільки вчора… І ось раптом таке відкриття. В їхній хаті… Їхня Віруня…

З цього дня дім Величків перетворився для Віри на справжнє пекло. Макар нікому не говорив про те, що дізнався від Степани. Соромився, боявся. І люто ненавидів Віру. «Хай вона йде від нас! – кричав до матері. – Вона ж мені не сестра! Вона нам взагалі ніхто!»

Олена любила Віру, але втихомирити сина не могла. В нього наче диявол вселився. Просила зачекати, поки Віра восьмий клас закінчить і зможе поїхати вчитися до міста. Він мовчав. Але те мовчання було таким же страшним, як і крик.

Віра закінчила восьмирічку, забрала свідоцтво про освіту і наступного ж дня поїхала із села. Більше її у Старолісах ніхто не бачив.

– Мабуть, кортить тобі дізнатися, яка вона, твоя доця? Я тобі знимку принесла. Макар повикидав геть усі, а я ось цю сховала. Тут Віруня ще маленька, років шести, з чорним песиком. Вона його дуже любила. Прости, Левку! Не хотіла я, щоб так сталося, – схлипнула Степана.

– Бог простить! – відказав.

Весною він поховав Вишеньку на горі, біля їхнього дерева. А на початку дев’яностих років, коли не стало колгоспу, очистив малий будинок у маєтку від залишків міндобрив, відремонтував і перейшов у нього жити. Приймав людей і лікував запущений хворий сад. Лелеки, які покинули напівзруйнований великий будинок, коли там була тракторна майстерня, знову звили на ньому гніздо. Левко дивився на них і згадував, як вони з Вишенькою раділи, дивлячись на пташину пару. Казали: якщо бузьки селяться на будинку, то рід, який живе у ньому, ніколи не переведеться. Хто тепер скаже йому, де його доня, де його рід?

Щодня приходив до могили. Щодня приносив квіти. Спочатку проліски, анемони, конвалії, бузок, потім – ромашки, волошки, маки, тоді – чорнобривці, материнку, верес. Розказував Вишеньці, як живе, як розшукує їхню Віруню, – розіслав листи, куди тільки знав. Але відповіді ніякої. І куди вона могла виїхати?

Зазвичай він навідувався до могили вдень. А тоді прийшов вранці, бо на день мав пацієнта і не знав, чи звільниться до вечора. Спочатку почув розпачливе нявчання свого смугастого Рибалки, названого так через дивну пристрасть до сидіння на березі річки й намагання впіймати рибу. Коли глянув на дерево – обімлів: серед жовтого листя побачив дівчину. Бурштиново-медове волосся тріпотіло вже десь на самому вершечку тополі. Здалося, що це Вишенька. Згадав, як вони говорили колись про те, що з цього дерева, коли воно виросте, можна буде зійти просто на хмару і помандрувати небом. Що вони тоді говорили ще? Поки згадував, дівчина почала спускатися. Він зрозумів – вона хоче врятувати кота. Чи це кіт хотів урятувати її? Хотів, але втримати не зміг.

Не мав ні часу, ні сил, щоб донести її з гори до садиби. Відчинив двері дота і спустився з дівчиною на руках до їхньої з Вишенькою підземної доми. Вона була холодна, як бурулька. Боявся, що перебила собі хребет. На щастя, він виявився неушкодженим, тільки один хребець біля шиї трохи зсунувся. Але вправити його нескладно. Ще вивихнуте плече, зламана нога і надривний кашель. Де ж ти так застудилася, дитино?

Вже коли їй стало краще, помітив дивну схожість дівчини з Вишенькою. Навіть приніс портрет дружини з будинку і повісив на стіні поруч з ліжком. Разом з Вишеньчиними картинами він зберігався у цій схованці, коли Левко був далеко. А тільки-но оселився в садибі Вишнецьких, забрав їх у дерев’яний будинок.

Дивився і порівнював. Але хіба мало на світі подібних людей?

– Нарешті ти в зоні!

Голос у Лани такий радісний, ніби її притулок для тварин міжнародний ґрант виграв. Ніка трохи заскочена тією радістю, не знає, як на неї реагувати.

– Не дочекаєтесь! – відрубала.

– Ніко! Ти чого? А-а-а… Я ж не про ту зону, – засміялася Лана. – Я про телефонну мережу. Ти вже дивилася на свій «стільничок»? Бачила, скільки разів ми з Віталиком намагалися до тебе прорватися? Сто чи двісті – як матимеш час, то займись лічбою. І стільки ж разів нам якийсь робот жіночої статі повторював те саме: «Абонент поза зоною». Ми тут місця собі не знаходимо, хвилюємося. Оце якби ще й зараз не додзвонилися, то писали б заяву в міліцію. Де ж ти зараз? І куди зникла на цілих десять днів? Пішла так глибоко у підпілля, щоб міліція за дзвінком не виявила місцеперебування і не арештувала? Чи так гарно родичі прийняли, що про друзів ніколи було й згадати і ти навіть телефон відключила? Чи була десь у такій глухій провінції,