Читати книгу - "Штани з Гондурасу"

— Слово має товариш Бурундукін, електрик! — сповістив начальник.

Бурундукін виходить за трибуну.

— Товариші. Галапочка мій сусід по стіні. І що я можу сказати? Я можу сказати: відірвався Галапочка від колективу. Хто коли бачив, щоб він із сусідами у дворі забивав «козла»? Хто бачив, щоб він зіграв у дурачка чи там, як на те пішло, бо він культурний і з бородою, то в шашечки? А шумить Галапочка через стіну завжди, я би сказав, шумно очень… У мене все…

У залі піднімається ще одна рука.

— Слово має товаришка Носова, ліфтер, — повідомляє Грос.

Немолода вже кругловида жінка, з рясно поораним борознами лицем і маленькими рухливими очима, виходить на трибуну:

— Я, товариші, товариша Галапочку знаю давно. Ще як він тільки поселився в нашому будинку. Хоч він з виду так і культурний, а внутрі щось нездорове. Колись я прошу його: «Робінзон, намалюйте мені вивіску „Ліфт не работає“. А він каже: „Нащо вивіска? І так видно, що він завжди не работає…“ І під бородою єхидно засміявся… Тепер я, товариші, думаю нащот коня. Чим його кормить товариш Робінзон Галапочка? Коли не зайдеш у наш гастроном — нема „геркулеса“. Тепер ясно, чому нема „геркулеса“…

Носова пішла на місце. Руку підняв її сусід.

— Слово має товариш Лизяк, кочегар, — повідомив Грос.

Вийшов середнього зросту чоловічок. У залі забринів тоненький голос.

— Товариші! Я з Галапочкою стикаюся мало. Бо я в котельні працюю в поті лиця, а він десь свої художества викидає. Але мушу сказати, що є у нього куркульська жилка. Взяти такий приклад. Колись ми сидимо у дворі, забиваємо „козла“. Ну, відповідно, виникла ідея… Але не вистачало, так сказать, матеріальних ресурсів. Тут якраз бачу: йде Галапочка. „Робінзон, — кажу, — нам одного тугрика бракує. Можете за компанію, а ні — то до зарплати…“ І що, ви думаєте, цей культурний художник сказав: „Тугрика, — каже, — мені не шкода. Мені шкода себе. Цілий вечір не буде гарячої води, і я не зможу покупатися…“

Знову коридор тієї установи, куди потрапила скарга на Галапочку. Знову та ж ділова метушня в коридорі. Ті ж двері, та ж кімната, де проходять чистилище скарги. Та ж процедура з листом — шлях від стола вчорашньої десятикласниці до завтрашнього пенсіонера.

Руки завтрашнього пенсіонера одного листа затримали довше. Погляд зосереджений:

„На Ваш № 15 від 15 квітня повідомляємо. Загальні збори жильців ЖЕКу 209 обговорили і засудили поведінку жильця тов. Галапочки P. І. Комісією ЖЕКу встановлено, що у квартирі № 53, яка складається з 16 метрів квадратних, коридора, балкона, кухні і санвузла, на даний час коня не виявлено. Пожилець Галапочка заявив, що його кінь проживає на території іншого району, а взагалі, на даному етапі він являється вкраденим.

…Двері, на яких написано „САМ І. І.“.

Перед ними з листом у руках акуратно вичовгує до килимка підошви завтрашній пенсіонер…

Тротуар тихенької зеленої вулиці.

Спадає полуднева спека. Поруч з тротуаром висока залізна огорожа зоопарку.

В одному місці з огорожі витягнено пару секцій. Купа цегли. Корито з цементним розчином. Віддалік, на траві, лежать, перекурюючи, два робітники, які ремонтують огорожу.

Йде по тротуару кінь. Похнюпив голову. Ліниво відмахується хвостом від мух.

Наближається до того місця, де лагодять загорожу.

— Іване! — гукнув один з тих, що перекурювали. — Диви — кінь втік із зоопарку!

Іван лежить горілиць на траві. Смокче цигарку і пускає в небо хмаринки.

— Умгу! — мимрить. — І слон втік. І крокодил ось човгає. Як ми ще тиждень поремонтуємо ту загорожу, то все повтікає.

— Я правду кажу. Ось кінь на тротуар вийшов.

Іван повів головою:

— Диви! Справді! — схопився на ноги. — Треба негайно загнати…

Вискочили на тротуар. Взялися заганяти коня.

— Треба подивитися добре по вулиці. Може, ще щось вилізло, поки перепочивали, — сказав Іван.

Дракон пройшов через дірку в огорожі. Опинився під кронами дерев зоопарку…

Кабінет слідчого міліції. За столом моложавий капітан. Біля столу сидить Галапочка.

— Ось, товаришу Галапочка, поступив до нас анонімний лист, що ви вкрали коня. Міркую, що писав його чоловік несповна розуму, бо де ж…

— Ви маєте рацію, товаришу капітан, — перебив Галапочка. — Це у мене вкрали коня.

Капітан пильно подивився на Галапочку. Зупинився поглядом на його бороді, на його худому лиці. Глянув на руки, на вичовгані техаси.

— Як ви сказали? — перепитав, ніби недочув.

— Кажу, що ви маєте рацію. Це у мене вкрали коня. З-під майстерні… Я художник.

— А-а-а, — протягнув багатозначно капітан. — Значить, кінь у вас таки є?

— Та ні. Кажу, що вкрали.

— А де ви взяли коня, товаришу Галапочка?

— Бачите, товаришу капітан, історія це довга. Рік тому я оформляв в одному колгоспі Палац культури…

Мальовниче село. Гарні, рівні вулиці, уздовж яких вилаштувалися стовпи з лампами денного освітлення. Гарні чепурні будиночки акуратно обгороджені. Побіля них садочки, квітники.

Центр села. Закінчується спорудження Палацу культури. Ведуться оздоблювальні роботи.

Галапочка стоїть на риштуванні. Зарисовує щось на фасаді.

Зіскакує. Нишпорить у дерев’яній скриньці, яка стоїть на землі.

Раптом відчуває, ніби хтось торкнувся його спини. Оглянувся — над ним нахилилась коняча морда. Спутаний на передні ноги, кінь стоїть і ніби чогось просить у Галапочки.

Галапочка встав, поплескав коня по