Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

Тепер ви знаєте місцевість. А от і люди та їхня історія, що має в собі чимало повчального для філантропів.

Хазяїн «Великих-ГУ-синіх», на ім'я Франсуа Тонсар, рекомендується увазі філософів, бо він розв'язав завдання сполучення ледарського життя з працьовитим, роблячи ледарство прибутковим, а працю — мізерною.

Майстер на всі руки, він умів обробляти й землю, але тільки для себе самого. Для інших він копав канави, збирав хмиз, обдирав кору з дерев або рубав їх. У цих роботах наймач весь у руках робітника. Своїм клаптем землі Тонсар завдячував щедротам мадмуазель Лагер. З самого малку Тонсар працював поденно у замкового садівника, бо не мав собі рівного у мистецтві підстригати дерева в алеях, грабові альтанки, живоплоти й індійські каштани, його ім'я досить виразно вказує на спадковий талант[53]. У глушині сіл теж існують привілеї, що набуваються та зберігаються з такою ж умілістю, яку виявляють комерсанти, домагаючись своїх. Одного дня, під час прогулянки, пані почула, як Тонсар, тоді поставний парубок, казав: «А мені б цілком вистачило арпана землі, щоб жити, й жити щасливо!». Добра дівчина, яка звикла робити людей щасливими, подарувала йому арпан виноградинка перед Бланжійською брамою за сто поденних днів (погано оцінена делікатність!), дозволивши йому лишитися в Егах, де він жив разом з прислугою, якій здавався найкращим на всю Бургундію хлопцем.

Бідолаха Тонсар (так його звали всі) відробив днів із тридцять із належних ста; решту часу він проледарював, сміючися з жіночою прислугою мадмуазель, і переважно з її покоївкою, мадмуазель Коше, хоч вона була й негарна, як усі покоївки вродливих актрис. Сміятися з мадмуазель Коше означало так багато, що Судрі, щасливий жандарм, згадуваний у листі Блонде, скоса поглядав на Тонсара ще через двадцять п'ять років. Горіхова шафа, ліжко з колонками та завісочками, ці прикраси його спальні, були, безперечно, плодами отих смішків.

Увійшовши в володіння своєю ділянкою, Тонсар першому ж, хто сказав, що її подарували йому пані, відповів:

— Хай мені чорт, коли я її не купив, та й ще не дешево! І Хіба пани нам коли що дарують? А сто поденних днів чогось-то варті? Це мені коштує триста франків, а тут саме тільки каміння!

Розмова ця не вийшла із середовища простого люду.

Тонсар сам спорудив собі тоді цей будинок, то там, то тут підбираючи матеріали, дістаючи підмогу то від того, то від іншого, потягуючи з замку всякий непотріб або випрошуючи його і не зустрічаючи відмовлення. Благенькі двері альтанки, розібраної для перенесення трохи далі, стали дверима корівника. Вікно потрапило до нього від старої зруйнованої теплиці. Покидьки замку пішли, отже, на спорудження цієї фатальної халупи

Врятований від армії егським управителем Гобертеном, батько якого був департаментським громадським обвинувачем, і який, до того ж, ні в чому не міг відмовити мадмуазель Коше, Тонсар, покінчивши будувати житло і влаштовувати виноградник, тут же й оженився. Двадцятитрирічний парубок, своя людина в Егах, цей пройдисвіт, що зараз оце одержав від пані арпан землі й здавався добрим працівником, зумів роздзвонити про свої негативні достоїнства і взяв дочку фермера з ронкерольських маєтків, розташованих по той бік Егського лісу.

Цей фермер орендував споловини ферму, яка в його рухах занепадала за відсутністю хазяйки. Невтішний удовець, він намагався, за англійським звичаєм, потопити своє горе в вині; але коли він перестав думати про свою любу небіжчицю, то, за сільським жартом, був уже одружений з пляшкою. Дуже скоро з фермера тесть знову став батраком, але батраком-п'яницею й ледарем, злісним і сварливим, здатним на все, як ті прості люди, що після певної забезпеченості знову впадають у злидні. Людина ця, що своїми практичними знаннями, начитаністю та вмінням писати стояла далеко вище за інших селян, але була доведена пороками до стану голоти, зараз помірялася силами, як ми бачили, на берегах Авони з одним з найдотепніших людей Парижа в буколіці, забутій Вергілієм.

Побувши шкільним учителем у Бланжі, дядько Фуршон втратив це місце з причини своєї безпутності й своїх поглядів на громадську освіту. Він далеко більше допомагав дітям робити зі своїх букварів кораблики та пташок, ніж навчав їх читати; він так своєрідно лаяв дітей, коли вони крали чужі фрукти, що його напучування успішно могли зійти за науку, як перелазити через паркан. У Суланжі досі передається його відповідь одному хлопчикові, який спізнився й казав у своє виправдання:

— Я ж, пане вчителю, водив напувати коняків!

— Треба казати «коней», теляко!

Із учителів він пішов у листоноші. На цьому посту, що звичайно буває порятунком для стількох старих солдатів, дядько Фуршон щодня потрапляв під догану. То він забував листи в якомусь шинку, а то затримував їх у себе. Коли він був напідпитку, він передавав пакети однієї громади в іншу, а коли був тверезий, читав листи. Тому його незабаром звільнили. Не мавши успіху на державному полі, дядько Фуршон, нарешті, став ремісником. На селі незаможні прилаштовуються до якогось ремесла, і всі вони формально мають джерело чесного існування. На шістдесят дев'ятому році старий взявся за кустарне вироблення мотузок, справу, що вимагає найменших попередніх затрат. Майстернею може бути, як ми бачили, перша-ліпша стіна, обладнання коштує найбільше десять франків, підмайстер так само, як і хазяїн, ночує в якомусь хліві й живе з того, що добуде за день. Жадібність закону про вікна й двері[54] згасає sub dio[55]. Сировина позичається, щоб повернутися у вигляді готового виробу. Але головний прибуток дядько Фуршон та