Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

його підручний Муш, позашлюбний син однієї із його позашлюбних дочок, мали від «полювання» на видр і в вигляді сніданків та обідів, які давали їм люди, що, не вміючи ні читати, ні писати, вдавалися до талантів дядька Фуршона в тих випадках, коли вони мусили відповісти на листа чи подати рахунок. Нарешті, він умів грати на кларнеті і в компанії з одним із своїх друзів, на прізвисько Вермішель, скрипалем із Суланжа, виступав на сільських весіллях або в дні великих балів у суланжському «Тіволі»[56].

Вермішель, насправді звався Мішелем Вером; але каламбур над його справжнім ім'ям так увійшов у загальний вжиток, що судовий виконавець суланжського мирового суду Брюне писав у своїх актах: «Мішель-Жан-Жером Вер, на прізвисько Вермішель, понятий». Вермішель, дуже поважана скрипка старого бургундського полку, на подяку за послуги, які робив йому дядечко Фуршон, влаштував і його на місце понятого, яке звичайно на селі дістається тим, хто вміє підписувати своє ім'я. Отож дядько Фуршон служив за свідка або понятого, коли пан Брюне складав судові акти по громадах Серне, Коншах і Бланжі. Вермішель і Фуршон, зв'язані дружбою, що налічувала двадцять років спільного пиячення, були мало не підвалиною суспільства.

Муш і Фуршон, поєднані пороком, як колись Ментор і Телемак доброчесністю, мандрували, як і ті, шукаючи хліба; «panis angelorum»[57]— єдині латинські слова, що збереглися в пам'яті старого селянина. Вони подорожували, підчищаючи недоїдки в «Великих-ГУ-синіх» і по навколишніх маєтках, бо навіть у роки найнапруженішої роботи, у свої найщасливіші роки, вони в середньому ніколи не могли виробити і трьохсот шістдесяти сажнів мотузок на обох. Насамперед, жоден крамар на двадцять льє в окрузі не довірив би конопель ні Фуршонові, ні Мушу. Випереджаючи чудеса сучасної хімії, старий занадто добре умів перетворювати коноплі на благословенний виноградний сік. Далі його потрійні обов'язки, — громадського писаря в трьох сільських громадах, понятого при мировому суді і кларнетиста, — дуже заважали, за його словами, розвиткові його комерційної діяльності.

Отже, Тонсар одразу ж обманувся в приємно виплеканій надії досягти певного добробуту через збільшення своїх маєтків. Лінивий зять, — випадок досить звичайний, — наразився на тестя-неробу. Справи мали гіршати ще й тому, що Тонсарша, обдарована певною красою в сільському стилі, висока й ставна, не любила працювати на повітрі. Тонсар закидав своїй жінці батькове розорення і погано з нею поводився, внаслідок мстивості, властивої простому народові, який дивиться виключно на результати, рідко коли доходячи до першопричини.

Знаходячи свої пута важкими, ця жінка побажала їх полегшити. Вона скористалася з пороків Тонсара, щоб прибрати його до рук. Сама люблячи ласощі й спокійне життя, вона підтримувала лінощі та ласунство свого чоловіка. Насамперед, вона зуміла зажити прихильності прислуги в замку, без того, щоб Тонсар, бачачи результати, закидав їй засоби. Його дуже мало турбувало, що робить його дружина, аби вона робила все те, що йде йому на користь. Це мовчазна полюбовна угода більшості шлюбів. Отак Тонсарша створила шинок «Великі-ГУ-сині», першими відвідувачами якого були прислуга з Егів, лісові сторожі й мисливці.

Управитель мадмуазель Лагер, Гобертен, один з перших клієнтів красуні Тонсарші, подарував їй кілька бочок чудесного вина — приваблювати публіку. Вплив цих подарунків, що мали регулярний характер, аж поки управитель оженився, а також репутація податливої краси, якої набула ця жінка серед місцевих донжуанів, дуже збільшили клієнтуру «Великих-ГУ-синіх». Сама ласунка, Тонсарша, стала чудовою куховаркою, і, хоч її таланти виявлялися тільки на стравах, звичайно вживаних на селі: на заячому рагу, соусі з дичини, риби по-матроському, яєчнях, — вона прославилася в окрузі як велика майстерниця готувати ті обіди, що поїдаються нашвидкуруч і, приправлені надмірною кількістю пряностей, збуджують посилену спрагу. Отак вона за два роки прибрала Тонсара до рук і штовхнула його на ту небезпечну похилу площину, по якій він і сам був дуже схильний котитися.

Цей ледар весь час браконьєрствував, не маючи ніяких підстав чогось побоюватись. Зв'язки його дружини з управителем Гобертеном, з лісовими сторожами й сільськими властями, а також безлад того часу забезпечували йому безкарність. Коли його діти досить підросли, він зробив з них знаряддя свого благополуччя, виявляючи не більше вимогливості до поведінки дітей, ніж до поведінки дружини. У нього було двоє синів і дві дочки. Тонсарові, що жив, як і його жінка, з дня на день, дуже скоро б довелося побачити кінець свого веселого життя, якби він не завів у себе в домі щось близьке до військової повинності,— працювати на підтримування власного благополуччя, яке, проте, було пов'язане з добробутом усієї родини. На той час, коли діти його були вирощені коштом тих, в кого його жінка вміла вимантачувати подарунки, от як склалися основні закони й бюджет «Великих-ГУ-синіх»:

Стара мати Тонсара і дві його дочки, Катрін і Марі, регулярно двічі на день ходили в ліс і поверталися, зігнувшись під вагою в'язки хмизу, яка звисала аж до п'ят і стирчала на два фути над головою. Зроблена ззовні з сухого хмизу, в'язка всередині складалася із свіжого дерева, нарубаного часто в молодняку. Тонсар буквально брав свої дрова на зиму в егському лісі. Батько і обидва сини весь час браконьєрствували. Від вересня по березень зайці, кролі, куріпки, дрозди й козулі,— уся дичина, що не споживалася у себе вдома, продавалася в Бланжі, в кантональному центрі, містечку Суланжі, куди обидві дочки Тонсара доставляли молоко і звідки вони щодня привозили новини, залишаючи там новини з Егів, Серне й Коншів. Коли не можна було більше стріляти дичини, троє Тонсарів ставили пастки. Якщо пастки давали надмір дичини, Тонсарша пекла пироги, які посилалися на продаж у Віль-о-Фе. У жнива семеро Тонсарів: стара мати, обидва хлопці, поки їм не минуло сімнадцяти років, обидві дочки, старий Фуршон і Муш, збирали колоски, приносячи щодня до шістнадцяти буасо[58] жита, ячменю, пшениці,— словом усякого зерна, придатного на борошно.

Обидві корови, яких спочатку пасла біля шляхів молодша з дочок, на більшу частину часу зникали в егських полях; але через те, що при кожній потраві, занадто помітній, щоб