Читати книгу - "Вождь червоношкірих (Збірник)"

Понад дві години Фриц сидів біля дерева. Мотузки оповили його туго, але не занадто тісно. Поступово після збудженого стану від пережитої пригоди чоловік почав провалюватись у сон. Фриц не знав, скільки він проспав; прокинувся, коли хтось доволі грубо трусив його за плечі. Чиїсь руки звільнили чоловіка від мотузок. Спантеличеного, одерев'янілого і виснаженого кур'єра поставили на ноги. Протираючи очі, він роззирнувся навсібіч і побачив, що знову опинився в оточенні вчорашньої зграї страшних розбійників. Фрица запхали на переднє сидіння поштового фургона і всунули до рук повіддя.

— Прудко жени додому, голландцю! — наказав Білл Ондо. — Ти завдав нам роботи сьогодні вночі, й мені нетерпеливиться побачити твою спину. Spiel! Zweibier![84] Пішов!

Ондо потягнувся і добряче хльоснув Бліцхен батогом.

Маленькі мули, яким набридло стояти на місці, жваво рвонули вперед. Фриц підганяв їх, не розуміючи, що з ним відбулося і як він примудрився пережити таку жахливу пригоду.

За розкладом поштовий фургон мав прибути у Фредериксберг на світанку. Насправді ж він прогуркотів довгою центральною вулицею об одинадцятій годині. Шлях до пошти пролягав повз будинок Петера Гільдесмюллера. Фриц зупинив мулів біля воріт і голосно покликав господарів. Фрау Гільдесмюллер уже чекала на нього — назустріч кур'єрові вибігла вся сім'я.

Фрау Гільдесмюллер — повна, почервоніла від хвилювання жінка — запитала, чи є лист від Ліни. Фриц на підвищених тонах розповів про нічну пригоду. Коли він дійшов до змісту листа, який розбійник змусив його прочитати вголос, фрау Гільдесмюллер не витримала і голосно розридалася. Її маленька Ліна хоче втопитися! Чому вони відіслали її на каменярню? Що тепер робити? А що коли вони пошлють по неї запізно? Петер Гільдесмюллер впустив пінкову люльку, вона вдарилася об тротуар і розбилася на друзки.

— Жінко! — закричав він на дружину. — Як ти могла відіслати дитину з дому? Це ти будеш винна, якщо ми ніколи не побачимо нашої Ліни!

Проте всім було відомо, що саме Петер наполіг на тому, щоб Ліна пішла працювати, і ніхто не звернув уваги на його слова.

Враз тихий слабенький голос покликав: «Мамо!» Спершу фрау Гільдесмюллер здалося, що з нею розмовляє дух загиблої донечки. Потім жінка кинулася до критого Фрицового фургона, побачила живу-здорову Ліну і з несамовитим радісним голосінням заходилася вкривати бліде худеньке личко дівчинки поцілунками і душити дочку в обіймах. Оченята Ліни заплющувалися від втоми і виснаження, але вона щасливо всміхалася і притискалася до найдорожчої в світі людини. Між мішками з листами, у гніздечку із ковдр і ганчірок, дівчинка спала, аж доки її не розбудив галас дорослих біля фургона.

У Фрица очі під окулярами ледве на лоба не вилізли.

— Gott in Himmel![85] — закричав він. — Звідки ти взятись у фургон? Мало того, що мене грабувати і ледве не підвісити сьогодні на дереві, я ще й з глузду з'їхати!

— Ви привезли нам нашу дорогу донечку, Фрице! — вигукнула фрау Гільдесмюллер. — Ми ваші довічні боржники!

— Розкажи мамі, як ти потрапила у фургон герра Фрица, доню, — попросила фрау Гільдесмюллер.

— Я не знаю, — відповіла Ліна, — але пам'ятаю, хто визволив мене із жахливого готелю. Це був принц.

— Корона імператора! — закричав Фриц. — Ми всі збожеволіли.

— Я завжди знала, що він прийде по мене, — почала Ліна, сівши на тротуарі на вузлик із постільною білизною. — Минулої ночі він примчав із озброєними лицарями і захопив палац злого велетня. Вони вибили двері й поскидали зі столів тарілки. Вони всадовили містера Малоні у діжку з дощівкою і висипали на місіс Малоні борошно. Робітники, постояльці готелю, повистрибували з вікон і втекли далеко-далеко в ліси, коли лицарі почали стріляти з рушниць. Я прокинулася від пострілів і прошмигнула сходами вниз. Там мене помітив принц, замотав у ковдру і забрав геть. Він був гарний, високий і сильний. У нього було колюче, як мескітові зарості, обличчя, він розмовляв зі мною ласкаво і приязно і від нього пахло шнапсом. Він посадив мене на коня поперед себе, і ми помчали в оточенні шляхетних лицарів. Він міцно обіймав мене, я незчулася, як заснула; а прокинулася лише тут.

— Дурниці! — вигукнув Фриц Бергман. — Дитячі казочки! Як ти справді потрапити до фургон?

— Мене привіз принц! — авторитетно заявила Ліна.

Добрі люди Фредериксберга досі так і не домоглися від Ліну пояснення, що ж насправді трапилося тієї ночі.

На Калліопу Кейтсбі знову найшло. Його мучила нудьга. Приємний з кожного погляду континент, Америка, а особливо його частина, відома під назвою Квіксенд, наразі здавалися йому просякнутими отруйним туманом. Коли відчай охоплює філософа, він шукає розради у монологах, жінкам приносять заспокоєння сльози, манірний житель Сходу бурчить над рахунками з дамських крамниць. Мешканцям Квіксенда не відомі подібні сентименти. Тим паче Калліопі, котрий звик висловлювати незадоволення життям доволі своєрідно.

Ближче до вечора Калліопа почав виказувати ознаки наближення кепського гумору. Буцнув власного собаку на ґанку готелю «Західний» і відмовився вибачатися за порушення громадського спокою. У розмові присікувався до слів і десять разів на хвилину змінював свої погляди. Походжаючи туди-сюди, час від часу обривав мескітову гілочку й розлючено гриз листочки. Зловісний знак! Неприродна ввічливість і книжні вислови теж були вірною пересторогою для тих, хто мав нагоду спостерігати різні ступені хандри Калліопи. Хриплувата м'якість у голосі прийшла на зміну звичній різкій протяжності. Небезпечна люб'язність причаїлась у манерах, як кугуар у заростях біля річки. За якийсь час посмішка перетворилася на гримасу, лівий куточок рота потягнувся вгору. Ніхто у Квіксенді не сумнівавсь у наближенні бурі.