Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

Квартирка мала непогане планування, отож Валерка кинувся до спонсора, щоб нарешті підписати документи на «відселенку» по вулиці Хорива, № 7 – через зручне місце розташування її було вирішено відремонтувати по-мінімуму і здавати під склад торгівцям з Житнього ринку, щоб жити на виручені за оренду гроші. Водночас сімейство Уханьських перебереться до щойно оглянутої «двійки», яку також треба привести до ладу…

Біля будинку на нього ледь не наїхала новенька срібляста тойота Land Cruiser. Оскільки при цьому Валерка грюкнув кулаком по капоту автівки, з неї миттєво вистрибнули двоє двометрових дуболомів, які професійно викрутили винуватцеві руки за спину і застигли в очікуванні подальших вказівок. Дверцята Тойоти відчинилися, і з надр просторого салону насамперед виринули мініатюрні, як для чоловіка, ноги в запаморочливих модельних ковбойських чобітках. А вже слідом з’явився і мініатюрний лисуватий блондин з жовтими, немов у пугача, очима, одягнений в модний костюм від Армані, білосніжну сорочку і шовкову краватку, підібрані в тон до костюма. Валерка спочатку обережно скосив очі у бік чоловічка, як раптом сіпнувся усім тілом і здивовано промимрив:

– Ляля?..

Мініатюрний власник дорогого костюма спочатку отетерів, потім несподівано дзвінко розреготався і наказав дуболомам:

– Відпустіть його, це мій приятель!

Охоронці слухняно відпустили Валерку, дбайливо обтрусивши й розрівнявши здиблений їхніми ж зусиллями піджак.

– Вітаю! – приязно продовжив Ляля, – Я так дивлюся, ти тут безцільно байдикуєш в робочий час. Ти, часом, не безробітний?..

– Ні, я тут у справах, – відповів Валерка ухильно, вирішивши поки що не конкретизувати, в яких саме справах перебуває на Подолі.

– Хе-хе!.. Бачу я наскрізь усі твої «справи», яким явно далеко до моїх…

Ляля кинув сповнений явної переваги погляд на свою шикарну автівку, потім запропонував:

– Послухай, а може, посидимо в якомусь затишному ресторанчику, поговоримо за життя?.. Звісно, коли ми до військового табору їхали тоді, після п’ятого курсу, то в поїзді того…

– А-а-а, пусте! – махнув рукою Валерка. – Що було – загуло.

– Оце правильно, схвалюю. То як, згоден?..

– Я тільки заскочу у два місця, тоді буду вільний, – він позирнув на годинник і додав стурбовано: – Однак треба поквапитися, бо часу обмаль.

– Це погано. Часу має бути стільки, скільки треба саме тобі, а не іншим, – повчально прорік Ляля і додав: – Сідай в авто, я тебе підкину.

Вони швиденько змоталися на експериментальний завод, розташований на Оленівській, а потім завернули на Оболонську, де Валерка передав документи одному з постачальників авіазаводу.

– Ну от, тепер я звільнився.

– Тоді вперед!..

Вони розташувалися на відкритій веранді затишного ресторанчика «Старе Запоріжжя» на вулиці Сагайдачного. Там не тільки була непогана кухня, а ще й подавали справжній, а не підробний «Ризький» бальзам. Поїли у своє задоволення, потім повільно, смакуючи легендарний латвійський напій, почали неквапливу розмову.

– Я так бачу, ти виглядаєш непогано, – мовив Ляля, критичним оком озираючи співрозмовника.

– Не скаржуся, – кивнув Валерка і додав: – Але ж і ти не бідуєш, Вікторе!.. До речі, чи можна одне особисте запитання?..

– Валяй, – милостиво дозволив Ляля, пригубивши бальзам.

– Мене завжди дивувало, що тебе всі Лялею кличуть. Чому раптом «Ляля», коли ти – Віктор Цимбалюк?..

– Так, я Віктор. А «Ляля» тому, що зростом не вийшов. Легше одразу назвати себе самого «Лялею», перш ніж хтось почне дражнитися «гномом» чи навіть «карликом».

Він помітно посумнішав:

– На мене навіть дівчата в інституті спочатку не дивилися. А до чого ж прикро було, що от хоча б твоїм приятелем Спартаком цікавилися, а на мене найменшої уваги не звертали! Він же підсліпуватий, огрядний, завжди одягнений немов шлепер – а на нього така дівчина запала, як та його Евка…

– То ти знав про неї ще в інституті?! – здивувався Валерка.

– Про неї не знав такий придурок, як Фомічов, не знали й інші. Але тільки не я!.. – процідив Ляля крізь зуби. – Зате зараз все змінилося. Я, так би мовити – Big Boss, грошей купа, тачка крута, весь одяг, від костюма до трусів – із самої Італії, телиці натовпами бігають за мною, а мені!..

Його очі сяйнули несподівано потужною люттю.

– Зараз мені все це фіолетово. Тоді треба було, тоді, а не зараз! Як повітря я чекав, щоб на мене звернула увагу навіть найжалюгідніша, найбільш відстійна!.. Я б для неї став зразковим турботливим чоловіком, сидів би тихесенько в якомусь НДІ, у відпустку ми б до Криму «дикунами» моталися, а не як зараз – на Тенеріфе або на Мальдіви. А тепер усі навколо мене крутяться, всім від мене щось та й потрібно. Щодня лягаю сам і засинаю в холодному ліжку…

Щойно Валерка зібрався запропонувати ввічливу допомогу, як Ляля здригнувся, подивився на напівпорожній келишок з бальзамом, різко відсунув його й мовив, криво посміхнувшись:

– Ні-ні, ти не подумай чогось там… У мене вже четверта дружина. Дітей, щоправда, й досі нема… Кожна наступна Барбі прекрасніша від попередньої. Прекрасніша й жадібніша також. А-а-а, всі вони одним миром мазані!..

– І як же ти до такого життя докотився? – поцікавився Валерка тепер уже з неприхованою іронією.

– Та так… Розумієш, напевно, просто не пощастило. На останньому курсі інституту запав я на одну дівчину – на Алку Дейнегу. Не красуня була, однак все ж доволі симпатична. Жила в гуртожитку. Я вирішив до неї позалицятися: квіточки там, шоколадки в хід пішли, навіть обручку виглядати в ювелірці почав. Ми тоді вже дипломи писали. Алка сама робила всі експерименти, навіть зразки сама шліфувала! Мене від себе не відганяла, проте в душу не пускала. Я ходив тоді, немов окрилений дурень. А потім…

Він перевів подих, перш ніж продовжити:

– Лабораторія у нас біля першого корпусу була. «Ливарка» так звана, якщо знаєш. Алка сиділа біля муфельної пічки, коли раптом щось там тріснуло, і розпечений метал побіг по підлозі! Уявляєш?! Щоправда, металу витекло надто мало, отож ніхто не постраждав. Але коли я дізнався, то все кинув і прибіг до «ливарки». І-і-і… вгадай, що я там побачив?!

– І що ж?..

– Побачив, як моя Алка повисла на плечі у Спартака й ридма ридає! Кажуть, він зовсім випадково опинився поруч, аварійну піч знеструмив і мою Алку на свіже повітря на руках виніс. Її після того хотіли від написання диплому усунути, бо експерименти пройшли не всі, устаткування накрилося, а тема була вже затверджена. Тоді Спартак нібито пішов до декана, який був і завкафедрою, і керівником його дипломного проекту, і сказав, що відмовляється розподілятись на кафедру по закінченні інституту… Його ж на кафедрі хотіли залишити, ти ж в