Читати книгу - "Українська драматургія. Золота збірка, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Панна Ліза. По улицях скрізь, скрізь розліплені «возванія». Тисячі, мілліони возваній… На стовпах, на вікнах, по стінах… «К оружію! к оружію!.. Спасайте родину!»
Коломієць (єхидно). Так що це вже, панно Лізо? — «Долой украинцев и да здравствуют добровольцы?»…
Панна Ліза (швидко повертає в його бік голову і, побачивши його, змовкає; перегодя суворо). І то люди, і то люди — помагати треба усім страждущим.
Коломієць. Звичайно: чи буде він українець, чи доброволець — те ваги не має, — аби був офіцер.
Панна Ліза. Я ніколи не взивала себе щирою українкою.
Коломієць. Справедливо. Що ви говорите по-українськи, це ще нічого не каже. Коли буде треба, можна зразу перемінить мову, але, бачте, мені чогось здавалось, ніби колись ви подавали прохання, щоб вас прийняли на службу в одну українську інституцію. Більше того: мені так трохи пригадується, ніби колись ви ходили за синьо-жовтими прапорами, кричали «слава» і співали «Ще не вмерла Україна». Було це коли-небудь, панно Лізо, чи це мені тільки снилося так?
Панна Ліза (злісно блискає на його очима; далі спокійно, діловито). Катя, я думаю снять со стєни портрет етого Шевченка.
Пані Корецька (з другої кімнати). А що він тобі шкодить?
Коломієць. Від нього дьогтем смердить…
Панна Ліза. Він псує фон усієї кімнати.
Пані Корецька (з другої кімнати). Ні, ні — не треба. Не здіймай. А то часом вернуться українці, то щоб не списали нам (сміється) наш фон нагаями.
Коломієць. А панні Лізі чого боятися? Панна Ліза тоді певне полине разом з гетьманськими орлами.
Панна Ліза (виразно до Коломійця). Я с вамі не разговаріваю…
Павза. Панна Ліза заплітає перед зеркалом косу. Коломієць сідає на канапу, переглядає альбом, осміхається, щось собі міркуючи. Корецький починає кашляти і стогнати, очевидно бажаючи звернуть на себе увагу.
Коломієць (дипломатично). Знаєте, панно Лізо, власне кажучи, за що ми з вами маємо сваритись?.. Скільки я живу у вас, ми тільки те й робимо з вами, що сваримось.
Панна Ліза (миролюбно). А хто ж цьому винен? хто? Од вас же ніколи, доброго слова не почуєш! — все тільки шпилечки та насмішечки…
Коломієць. Е, що там давнє згадувати — що було — минуло. Коли б оце ви сиділи дома, ми і тут не скучали. Увечері ми пішли б погуляти до трамвая, на лід пішли б поковзатись.
Панна Ліза (неймовірно дивиться на нього, догадуючись). Чого це ви такий добренький стали? То, бувало, ніяк із кімнати його не витягнеш, а тепер сам рветься.
Коломієць (набираючи безжурного вигляду). Ну, а що ж себе нудити? — Надворі стоять чудові ясні дні, місячні ночі… того, як його… (підбирає слова) сосни в інеї — скрізь чудово, як у тій казці, а я сушу та в’ялю себе за книжками. (Театрально.) Ні, годі. Кидаю од цього часу книжки, починаю гулять, до панночок залицятися, закохуватися. Один раз молодість буває. Правда ж, панно Лізо?
Панна Ліза (позирає на нього з підозрінням). Еге-ге! Ні-ні, не одурите! А ви скажіть мені, чого ото у вас такий вид кислий, ніби хворіли, або ніч не спали? Чуб не стрижений, сам не голений, зім’ятий. (Морщиться.)
Коломієць (зітхає). «Это все любовь — злодейка»…
Панна Ліза (іронічно). У кого ж це ви так закохалися?
Коломієць (живіш). Угадайте!
Панна Ліза (регоче). Х-а-ха-ха!.. ха-ха-ха!.. Любов… (Перестає реготати, задирливо.) А от візьму і викажу!
Коломієць (здрігнувши). Що викажете?
Панна Ліза. Викажу, що у нас сидить студент-українець, який не пішов воювати за гетьмана.
Коломієць (схоплюється з місця). Будь ласка! Прошу! (Ходить збентежений по кімнаті.) Будь ласка… виказуйте, хоч зараз.
Панна Ліза. Ага, злякалися? (Регоче.)
Коломієць. Нічого я не злякався, — виказуйте! Але мусите знати: — коли б мене гетьманці, скажемо, арештували, мої товариші, коли прийде сюди наше військо, цього вам не подарують!
Ліза дурновато і сполохано лупає очима.
Пані Корецька (з другої кімнати). Та то вона жартує… (Швидко виходить із другої кімнати, застібаючи останню кнопку на блузці.) Хіба ви думаєте, що ми вже такі дурні, щоб зробили цеє? Це вона пожартувала.
Коломієць (осміхається). Звичайно, звичайно! Хіба-ж я сам не знаю! — Я теж жартую!..
Панна Ліза (нерішуче). Подумаєш, які страшні ваші українці. (Глянувши на пані Корецьку злякано.) Катю, ти вже оділася?
Пані Корецька. Я — готова. А ти ж що тут робила?
Панна Ліза. Катю, ти ж зажди мене, я — зараз, — в одну мить!
Пані Корецька. Ну, — марш, одягайся, та швидче.
Панна Ліза, доплітаючи косу, побігла в ту кімнату, звідки вийшла пані Корецька. Пані Корецька напудрена, переодягнена, з помітно-підведеними бровами, в празниковому настрої, починає ходити по кімнаті і, нікого не помічаючи, мрійно осміхається і з захопленням співає:
«Забыты нежныя лобзанья»…
Корецький починає бухикати, дедалі дужче й дужче; заходиться од кашлю.
Коломієць (набираючи серйозного вигляду). Катерино Дем’янівно, вам би треба звернути увагу на Антона Аркадієвича, у нього, здається, іспанка починається.
Пані Корецька (ніби не чує — співає).
«Уснула страсть, прошла любовь»…
Корецький (повертається до неї лицем, злісно). Хіба що їй в голові? Чоловік з постелі третій день не встає, а їй… (кашляє) в голові «нежныя (кашляє) лобзанья»…
Пані Корецька (грубо). Лежи-лежи. (В тому ж настрої співає далі.)
«И память прошлого свиданья уж не»…
Корецький. Почула паничів — як розщебеталася! Аж зашарілася… Ще й співать почала. Півиця яка знайшлася — куди ж пак! — Хоч у оперу… Чисто тобі Вяльцева.
Пані Корецька (тим же голосом). Лежи-лежи. (Співає.)
«Уж не волнует больше кровь».
Корецький (передражнює). «Ручку поцілував» — як же… а вона, дурепа, зраділа тому, розцвілася…
Пані Корецька (дражниться). І поцілував. (Проходить мимо Корецького і перед його губами проводить рукою.) Так пригнувся чемненько, та й… (Цілує повітря.)
Корецький (люто). Та що це за розпуста така… Скидай мені зараз свої наряди! Став самовар! Я тебе швидко візьму в руки. Став, кажу, самовар зараз!
Пані Корецька (свариться пучкою, стиха, погрозливо.) Тсс. Не дуже. Минулося. (Спокійно.) Не великі пани — і самі можете поставити собі самовар, а ми з Лізою будемо пити чай там… (Мрійно деклямує.) «Не откажите разделить с нами чашку скромного офицерского чаю»… (Навчаючи до Корецького.) От так треба поводитися з дамами. А то: (передражнює) «став мені самовар!»
Корецький (передражнює). «Офіцерського чаю». (Люто.) А ті! ті! Ще взиваються — офіцери! На фронті
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українська драматургія. Золота збірка, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко», після закриття браузера.