Читати книгу - "Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк"

боротьбі з поляками, змальовуються негативно, бо «зрадили»:«Мій чорний сон — у хлющу зливи у розлемішені шляхи — летять татари, в буйні гриви вчепившись, наче реп’яхи...»[473]

А ось як представлений у творі кримсько-татарський хан Іслам-Гірей, що разом з Хмельницьким воював проти поляків:

«І хан, як виліплений з воску, в кольчугу вбраний і в шишак, курив кальян, чи спав потрошку, чи стежив битву мов коршак. Якби ж я знав, якби ж я відав — в шовках і в шкурах, хить та хить — він спить чи думає, цей ідол, і що він думає, як спить?»[474]

Судячи з твору, Хмельницький не винуватий, що зазнав поразки. Та і як винуватити героя ідеального! Винуваті інші — зрадник-хан, запроданці, які відмовилися від свого українства й перейшли на бік поляків (передусім Ярема Вишневецький), винуватий навіть український люд, що не має повноцінної державної свідомості.

Надмірну ідеалізацію Хмельницького, чорно-білий фон поеми можна не сприймати. Просто ці речі варто розуміти. Шістдесятники, в т. ч. Костенко, в період «застою» опинилися в стані «заблокованості». Їх переслідували, зраджували. Навколо були вороги. А народ загалом байдуже ставився до проблем дисидентів. Звідси чорно-біла «колористика» «Берестечка»: герої й антигерої, вороги й друзі, добро й зло...

«Берестечко» — трагедія, але оптимістична. Поетеса дає зрозуміти: не варто занепадати духом. Необхідно боротись за те, щоб поразки перетворювати в перемоги. На це і спрямовані діяння Костенківського Хмельницького.

Шістдесятники в другій половині 1960-х — на початку 1970-х рр. мали своє «Берестечко», зазнали нищівної поразки, розгрому. Але не покладали руки, намагалися працювати на перемогу. Ця перемога настала в 1991 р. Правда, виявилась не такою, як їм уявлялася. Та все ж була незалежна Україна. І були певні сподівання. У часи цих сподівань дописувалось «Берестечко». Тому останні рядки твору звучать оптимістично:

«Іще димлять під попелом багаття. Ще сон торкає вічі мимохіть. А вже в похід нам витрублено, браття! І довбиш б’є у потемнілу мідь. І вже ногою бувши в стремені, я нахилився до своєї Долі[475]. Я їй сказав: — Чекай в Чигирині. Ми переможем. Не такі ми кволі. Не допускай такої мислі, що Бог покаже нам неласку. Життя людського строки стислі Немає часу на поразку»[476].

У часи незалежності України поетеса могла не зважати на цензуру й озвучувати ідеї, які колись вважалися крамолою. Хоча в творі йдеться про боротьбу козаків з поляками, проте звучать у ньому й антиросійські мотиви. Так, наприкінці роману-поеми Хмельницький, звертаючись до своєї дружини Ганни Золотаренко, говорить таке:

«Ні, Ганно, ні! Аби лиш не з Москвою. Хай Україну чаша ця мине. Вже краще з турком, ляхом, із Литвою, бо ті сплюндрують, а вона ковтне. Це чорна прірва з хижою десницею, смурна од крові, смут своїх і свар, готова світ накрити, як спідницею Матрьоха накриває самовар. Був Київ стольний. Русь була святою. А московіти — Русь уже не та. У них і князя звали Калитою, — така страшна захланна калита! Дрімучий світ. Ні слова, ні науки. Все загребуще, нарване, хмільне. Орел — двоглавий. Юрій — довгорукий. Хай Україну чаша ця мине!»[477]

Звісно, цей монолог козацького гетьмана є плодом авторської фантазії. Якщо справді Хмельницький розумів небезпеку московського підпорядкування й вважав Москву чи не найбільшим ворогом України, то чому пішов на Переяславську раду, котра поклала початок інкорпорації України Росією?

Чи можна сприймати художню белетристику шістдесятників як «правдиву оптику», через яку варто осмислювати наше минуле, зокрема діяння Хмельницького? Якщо говорити про роман-поему «Берестечко», деякі інші їхні твори, то радше ні, аніж так. Шістдесятники досить вільно поводилися з історичним матеріалом, використовуючи його для своїх суб’єктивних інтерпретацій. Але ці твори мають вартість як «свідчення часу», що відобразили настої й прагнення українських дисидентів.

Державник чи революціонер?

Думка, що Хмельницький намагався творити свою державу, не є новою. Низка авторів звертала увагу, що гетьман хотів стати князем, отже, за тодішніми поняттями, володарем суверенного чи напівсуверенного державного організму. У козацькій літературі XVIII ст. приєднання українських земель до Московії трактується як взаємодія двох державних суб’єктів. Чітко ця думка простежується і у відомій «Історії русів». Навіть у російській та проросійській літературі, в якій висвітлювалася діяльність Хмельницького, можна зустріти натяки на те, що гетьман здійснював державотворчі кроки. Інша річ, що ці моменти не виділялися, на них мало звертали