Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу"

Зібравши численні благальні молитви, колись складені для святилища Сумійосі, старий уклав їх у велику скриньку з аквілярії і послав дочці. А от старій він написав всього кілька рядків: «Чотирнадцятого дня цього місяця я покину свою убогу хатину і піду глибоко в гори. І тоді моє жалюгідне тіло стане милостинею для ведмедів та вовків. А Вам я бажаю дочекатися часу, коли сповниться наша давня мрія. Гадаю, що на блаженній чистій землі ми знов таки зустрінемося з Вами».

Прочитавши листа, монахиня покликала до себе гінця, поважного монаха, і ось що почула від нього: «На третій день після того, як лист було написано, високоповажний старець вирушив у дорогу до гірських вершин, де губляться всі людські сліди. Ваш покірний слуга провів його до підніжжя. Там він зупинився і відіслав усіх назад, залишивши при собі лише одного монаха і двох молодих послушників. Пам’ятаю, що колись давно, коли він прийняв постриг, я думав, що більшого смутку я не зазнаю, а виявилося, що все ще було попереду. Напередодні від’їзду він дістав китайське кото і біва, на яких любив грати під час відпочинку між молитвами, і, востаннє торкнувшись пальцями струн та схилившись перед Буддою, заповів їх монастиреві. Там же він залишив і багато інших своїх речей, а решту, заздалегідь відокремивши те, що передбачав послати до столиці, роздав найвідданішим учням, яких у нього було більше, ніж шістдесят. Невдовзі, попрощавшись з нами, він зник, загубившись серед хмар і туманів, що огортають далекі вершини, і багато хто досі сумує, залишившись без нього». Цей монах, якого колись ще дитиною Нюдо забрав зі столиці, до кінця своїх днів залишався жити в далекому Акасі, де і постарів, всіма покинутий. Якщо найпросвітленіші учні Будди, які твердо вірили, що його душа навічно залишилася на Орлиній горі[344], впали в розпач тієї ж ночі, то що вже казати про стару монахиню? Її горе було безмежним.

Коли пані Акасі, що була в Південних покоях з дочкою, ньоґо принца-спадкоємця, повідомили про те, що прийшов гонець, вона, нікому нічого не кажучи, поспішила до старої монахині. Настільки високим було тепер її становище в світі, що навіть до матері вона не могла заходити без особливої на те потреби, але, дізнавшись про отриману звістку, вона так занепокоїлася, що, не витримавши, крадькома пробралася в її покої, де застала матір у вкрай пригніченому стані. Коли, підсунувши до себе світильник, пані Акасі читала листа, з її очей нестримними потоками текли сльози. Слова, на які стороння людина не звернула б уваги, викликали в неї один за одним дорогі спогади з дитинства, а коли зрозуміла, що ніколи більше не побачить батька, відчула невимовне безсилля. Не стримуючи сліз, вона прочитала про чудесний сон, і її серце сповнилося надією. Нарешті вона зрозуміла, наскільки несправедливою була до батька, дорікаючи йому за те, що через власну зарозумілість він самовільно прирік її на тривожну долю, хоча, як з’ясувалося, повіривши в цей неймовірний сон, він довгі роки жив лише високою мрією про її майбутнє.

«Завдяки вам я зазнала чимало радощів та й незаслужених почестей, — сказала монахиня після довгої мовчанки, стримавши сльози. — Але ж і випало мені в житті чимало горя. Я почала нарікати на долю вже тоді, коли мусила покинути столицю, де займала невисоке становище, й оселитися в глушині, але все-таки після переїзду не вважала, що моя доля склалася гірше, ніж в інших людей. Та, на жаль, я тоді не могла уявити собі, що моє подружнє життя виявиться таким сумним і вже в цьому світі нам доведеться жити в розлуці. Довгі роки я жила з надією на майбутнє відродження в єдиному лотосі, та раптом сталося непередбачене і я знову повернулася в світ, від якого давно відмовилася. Хоча я радію з вашої надзвичайної удачі, але мене не полишає тривога про чоловіка, що залишився в Акасі. Я не йму віри, що, на жаль, до кінця свого життя більше з ним не побачуся. Ваш батько, ще не постригшись у монахи, відрізнявся своєю химерною, відлюдькуватою вдачею, але ми з ним з молодих років звикли бачити опору одне в одному і завжди зберігали вірність даній колись клятві. То чому, залишаючись близькими людьми, ми мусимо жити в розлуці?» І обличчя старої монахині спотворилося від нестримних сліз.

«О, мене зовсім не тішить думка про майбутнє, яке може і буде кращим, ніж в інших людей, — відповіла пані Акасі, також ридаючи. — Та я все ще не уявляю собі, що людина з таким низьким становищем, як я, раптом досягне великих почестей, а передусім сумую з того приводу, що не зможу спілкуватися з батьком і навіть не знатиму, коли його життя на відлюдді, у глибині гір, в цьому непевному світі скінчиться». Отак усю ніч вони звіряли одна одній свою печаль, а коли настав світанок, пані Акасі сказала, кваплячись назад до дочки: «Вчора пан Ґендзі бачив мене в Південних покоях, а я поспішила сюди потайки, тобто мабуть, на його думку, вчинила легковажно. Собою я не переймаюся, але боюся, як би це не зашкодило дочці. Тепер я вже не маю права поводитися так, як мені заманеться».

«А як маленький принц? Чи зможу я побачити його? — запитала стара монахиня крізь сльози. «Звичайно, зможете, й дуже скоро, — відповіла пані Акасі. — Пані ньоґо згадує про вас з любов’ю. Та й сам пан якось сказав: «Може, не варто говорити про це заздалегідь, але, якщо мій задум здійсниться, я хотів би, щоб пані монахиня дожила до тих часів». От тільки не знаю, що він мав на увазі?»

«Он що... Якщо так, то виходить, що мені випала рідкісна доля, багата й на радощі, й на смуток», — усміхнулася монахиня, передала дочці скриньку із паперами Нюдо та пішла.

Принц-спадкоємець раз у раз присилав гінців, вимагаючи повернення ньоґо Акасі в палац. «Його бажання цілком природне, — сказала пані Мурасакі, — бо після такої знаменної події він жде не діждеться її вдома». І вона почала готуватися, щоб таємно перевезти маленького принца в палац. Міясудокоро[345] з покоїв Кіріцубо, знаючи з власного досвіду, як нелегко отримати дозвіл на відпочинок, хотіла при цій нагоді побути якнайдовше в батьківському домі. Зазнавши такого важкого для свого юного віку випробування, вона трохи змарніла на обличчі, а тому здавалася ще привабливішою. «А чи не краще їй спочатку як слід відпочити і по­здоровішати? — турбувалася пані Акасі, але Ґендзі мав іншу думку: «Навпаки, якщо принц побачить її бліде личко саме тепер, вона сподобається йому ще більше».

Увечері, коли пані Мурасакі пішла і в покоях стало тихо, пані Акасі розповіла дочці про скриньку з паперами: «Хоча, можливо, я не мала б показувати вам цієї скриньки з молитвами, поки вони не сповняться, але, зважаючи на те, що світ такий непевний, все може статися. Скажімо, мене раптом не