BooksUkraine.com » Сучасна проза » Історія втраченої дитини, Елена Ферранте 📚 - Українською

Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

66
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Історія втраченої дитини" автора Елена Ферранте. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 75 76 77 ... 125
Перейти на сторінку:
мені на допомогу прийшла Ліла:

– Ми обидві ваші мами і дуже вас любимо!

Коли Енцо повернувся з роботи й побачив фотографію доньки в журналі, його радощам не було меж. Наступного дня купив два примірники «Панорами» й повісив у себе на роботі наше фото й окремо вирізаний портрет дочки. Звичайно, відрізавши перед тим помилковий підпис.

92

Зараз, коли я про це пишу, мені навіть соромно від того, як мені завжди щастило. Новий роман відразу здобув неймовірний успіх. Хтось хвалив чудовий стиль і висловлював задоволення від читання. Хтось захоплювався яскравими образами головних героїв. Інші звертали увагу на жорстокий реалізм, комусь припала до душі моя безмежна фантазія, а деякі високо оцінили по-жіночому м’яку, плавну мову. Коротко кажучи, відгуків було море, і всі – позитивні, але нерідко вони контрастували між собою, ніби рецензенти прочитали не ту книжку, що продавалася у книгарнях, а кожен свою, навіяну власними фантазіями та переконаннями. Лише в одному сходилися всі, після виходу тієї статті в «Панорамі»: я описувала Неаполь таким, яким його ніхто ніколи не описував раніше.

Коли мені, згідно з договором, надіслали авторські примірники, я вирішила дати один з них Лілі. Раніше я своїх книжок їй не дарувала, а тому була впевнена, що цю й вона не розгорне, принаймні найближчим часом. Але я відчувала в ній рідну душу, вважала її єдиною людиною на світі, якій могла вірити, і таким чином хотіла висловити вдячність. Вона відреагувала негативно. Напевно, того дня в неї було багато роботи, вона зав’язла у звичних для району суперечках напередодні виборів, що мали відбутися 26 червня. Чи, може, щось інше її розлютило – не знаю. Але коли я поклала їй на стіл книжку, вона навіть не глянула на неї, буркнула тільки, що не треба так розкидатися примірниками.

Я образилася. Щоб врятувати ситуацію, утрутився Енцо.

– Дай-но мені, – пробурмотів тихенько, – я ніколи не захоплювався читанням, але збережу книжку для Тіни. Як підросте, то прочитає.

І попросив підписати її для дівчинки. Пам’ятаю, я написала на першій сторінці: «Тіні, яка житиме краще за всіх нас». Потім прочитала вголос, і Ліла вигукнула:

– Ой, щоб жити краще за мене, багато розуму не треба! Я сподіваюся, що вона житиме набагато, набагато краще!

Отакої, що тут скажеш! Я ж написала «краще за всіх нас», а вона перекрутила по-своєму: «краще за мене». Ми з Енцо промовчали. Він поставив книжку на полицю поруч із технічними посібниками і став розпитувати про мій графік поїздок.

93

Такі вияви відвертої ворожості час від часу траплялися, але інколи Ліла ховала їх за вдаваною підтримкою та награною привітністю. Наприклад, вона й далі стверджувала, що їй приємно піклуватися про моїх доньок, але часом в її голосі з’являлося щось таке, що я розуміла: «Те, ким ти є і ким станеш, залежить лише від того, що я готова тобі дати і в чому підтримати». Як тільки я чула такий натяк, то відразу наїжачувалася й пропонувала найняти няньку. Але й вона, й Енцо ображалися, не хотіли навіть слухати. Одного ранку, коли мені знадобилася її допомога, вона роздратовано відповіла, що у неї своїх проблем по горло, і тоді я холодно відрубала, що знайду інший вихід. Тоді Ліла накинулася на мене: «Хіба я сказала, що не зможу?! Якщо треба, я все вирішу. Хіба твої діти колись жалілися, що я ними нехтую?!» Я вирішила, що вона прагне визнання своєї необхідності і хоче, аби я щиро висловлювала їй вдячність, стверджуючи, що без неї моя кар’єра не склалася б. Врешті я зайнялася власними справами без зайвих сумнівів.

Завдяки прес-службі видавництва про мене писали майже щодня в різних газетах і журналах, кілька разів навіть запрошували на телебачення. Мене дуже тішила така увага, але водночас я дуже хвилювалася, боялася бовкнути щось зайве. Коли хвилювання брало гору, я, не знаючи, у кого шукати підтримки, бігла до Ліли:

– А якщо мене запитають про Солар?

– Кажи, що думаєш.

– А якщо Солари розлютяться?

– Зараз ти більш небезпечна для них, аніж вони – для тебе.

– Я боюся. Мікеле скаженіє з кожним днем.

– Ну, знаєш! Книжки пишуть, щоб висловитися, а не щоб ховатися потім у кутку!

Насправді я завжди поводилася дуже обережно. Виборча кампанія була в самому розпалі, а тому під час інтерв’ю я постійно слідкувала за язиком, щоб не вдаватися у політику, не згадувати братів Солар, які – усім те було добре відомо – скуповували голоси виборців на користь п’яти партій правлячої коаліції. Замість цього я багато говорила про тяжкі умови життя в районі, про занепад після землетрусу, про злидні, нелегальний бізнес, продажність місцевої влади. А ще, якщо це було доречно, розповідала про себе й свою освіту, про ті неймовірні зусилля, яких мені довелося докласти, аби вчитися, про упереджене ставлення до дівчат у Вищій нормальній школі, про свою матір, про дітей, про проблеми жінок. Варто зазначити, що ситуація на книжковому ринку в той час була непростою. Письменники мого віку кидалися від авангардизму до традиціоналізму і ніяк не могли визначитися зі стилем. А я мала переваги. Моя перша книжка вийшла наприкінці 60-х, друга підтвердила мій високий рівень культури та широке коло інтересів, я була однією з небагатьох, хто вже мав видавничу історію й власну аудиторію. Тому телефон у мене вдома дзвонив дедалі частіше. Треба визнати, що дуже рідко журналістів цікавила моя думка щодо літератури, їхні запитання частіше стосувалися соціальних проблем та особливостей життя в Неаполі. Та я все одно охоче погоджувалася на будь-які інтерв’ю. Таким чином невдовзі я почала дописувати для газети «Іль Маттіно» та погодилася вести рубрику в тижневику «Ной донне». Я залюбки їздила на всі презентації, куди мене запрошували, говорила про роман так, як того вимагали обставини та публіка. Мені самій не вірилося, що все це відбувається зі мною насправді. Мої попередні книжки теж мали успіх, але не такий приголомшливий. Мені зателефонували кілька відомих письменників, з якими я тоді ще не була знайома. Один дуже популярний режисер прагнув зустрітися зі мною, бо йому спало на думку зняти фільм за моїм романом. Щодня мені повідомляли, що то одне, то інше іноземне видавництво просило ознайомитися з моєю книжкою, щоб перекласти її і видати у своїй країні. Моє щастя не мало меж.

Та найбільше мене потішили два несподіваних телефонних дзвінки. Перший – від Аделе. Вона говорила зі мною дуже тепло, запитала про внучок, сказала, що все про них знає від П’єтро, що бачила всі їхні фото і що вони – справжні красуні. Я вислухала, обмежилася ввічливою подякою. Про книжку вона сказала: «Молодець! Ти багато попрацювала

1 ... 75 76 77 ... 125
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втраченої дитини, Елена Ферранте», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"