Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

Кілька днів по тому зателефонував Ніно. Сказав, що мій роман просто неймовірний («таку якісну сучасну літературу важко й уявити в Італії!»), попросив побачитися з дівчатками. Я запросила його на обід, він приділив багато уваги Деде, Ельзі, Іммі, а потім, як завжди, довго й докладно розповідав про себе. До Неаполя він тепер навідувався рідко, більше жив у Римі, багато працював із моїм колишнім свекром, обіймав важливі посади. Раз у раз повторював: «Справи йдуть добре, нарешті Італія стала на шлях модернізації та розвитку». Потім несподівано вигукнув, дивлячись мені в очі:

– Повертайся до мене!

Я не втрималася від сміху:

– Якщо захочеш побачитися з Іммою, лише зателефонуй. Але нам із тобою нема про що говорити. У мене таке враження, що я зачала доньку від привида, але точно не від тебе.

Він пішов, похнюпившись, і більше не з’являвся. Забув про нас – про Деде, Ельзу, Імму і мене – на тривалий час. Забув тієї ж миті, коли зачинив за собою двері.

94

Чого мені ще залишалося бажати? Моє ім’я – ім’я пересічної жінки – нарешті стало відомим. Саме тому мені зателефонувала Аделе Айрота, ніби вибачаючись. Саме тому мені подзвонив Ніно Сарраторе, щоб я пробачила й повернулася в його ліжко. Саме тому в мене не було відбою від запрошень. Звичайно, мені було важко залишати дітей і забувати про роль матері на день-два. Але й до цього я з часом звикла. На зміну почуттю провини швидко прийшла потреба в публічному схваленні. У моїй голові була купа вражень і думок, Неаполь і наш район відійшли на другий план. Я багато подорожувала, моїм очам відкривалися нові пейзажі, чудові міста, яких я ніколи не бачила і куди мені хотілося б переїхати. Я знайомилася з чоловіками, які мене приваблювали, завдяки яким я почувалася розумною й важливою, які мене веселили. Усього кілька годин подорожі – і ось переді мною купа неймовірних можливостей. Рідні вулички району тьмяніли, часом я забувала зателефонувати Лілі й побажати доброї ночі дітям. Я приходила до тями тільки тоді, коли починала усвідомлювати, що можу прожити й без них.

Потім стався дуже прикрий випадок. Я поїхала на південь країни для участі у низці презентацій. Подорож мала тривати цілий тиждень, але Імма прихворіла: застудилася. Я винуватила лише себе, адже Ліла завжди була уважною до дітей. До того ж вона теж мала купу справ: як упильнуєш дітей, які спітнілими вискакують надвір? Перед від’їздом я попросила прес-службу дати номери телефонів усіх готелів, де ми мали зупинятися, щоб Ліла могла мені зателефонувати в разі потреби. «Якщо їй стане гірше, негайно подзвони і я повернуся!» – попросила я Лілу на прощання.

Я поїхала. Спершу думала тільки про Імму, про її хворобу, телефонувала, як тільки траплялася нагода. Але потім забула. Щодня ми приїжджали в нове місто, де нас приймали дуже тепло й готували насичений графік зустрічей. Я намагалася відповідати своїй ролі. Ввечері відвідувала нескінченні бенкети. Час минав швидко. Якось я спробувала зателефонувати Лілі, але ніхто не відповів. Наступного разу слухавку взяв Енцо і, як завжди сухо, сказав, щоб я займалася своїми справами і ні про що не хвилювалася. Потім відповіла Деде й бадьоро вигукнула, вдаючи дорослу: «Усе добре, матусю, чао, розважайся там!» А коли я повернулася додому, то дізналася, що Імма вже третій день у лікарні. У малої було запалення легенів. Лілу поклали до лікарні разом із нею, вона покинула роботу і всі справи, навіть Тіну залишила на Енцо. Я впала у відчай, гнівалася, що мені не повідомили. Але вона нічого не хотіла слухати й не поступилася мені місцем у лікарні навіть після мого повернення, бо вважала себе винною, що не догледіла малу. «Іди додому й відпочинь після подорожі», – наказала.

Я справді почувалася дуже втомленою, а ще більше – приголомшеною. Дорікала сама собі, що залишила доньку хворою, що не була поруч із нею в найскрутніші години, коли вона мене потребувала. І тепер не знала, як і скільки їй довелося страждати. Усі згадки про її тяжкий стан, надривне дихання, страх, белькотання в гарячці, переїзд до лікарні тепер належали Лілі. Я дивилася на неї в коридорі лікарні: вигляд у неї був ще більш змучений, аніж у мене. Вона зігрівала Імму материнським теплом. Кілька днів не була вдома, майже не спала, втомлені від постійного недосипання очі були скляні. А я, на власне незадоволення, відчувала надзвичайне піднесення, аж світилася зсередини, а може – і зовні теж. Навіть коли довідалася про хворобу доньки, не могла придушити в собі задоволення від професійних успіхів, почуття свободи під час поїздок Італією, втіху від усвідомлення, що минуле залишилося в минулому і тепер починається справжнє життя.

Як тільки Імму виписали, я поділилася з Лілою своїм душевним станом. Мені треба було навести лад у думках, віднайти рівновагу між почуттям провини та гордістю, я хотіла висловити їй подяку і разом із тим почути в найменших деталях розповідь про хворобу Імми та її допомогу. Але Ліла відповіла майже роздратовано:

– Лену, годі тобі! Що було, те було. Твоя дочка почувається добре. Зараз треба думати про важливіші справи!

Я подумала, що йдеться про її проблеми з роботою, але ні, ті справи стосувалися безпосередньо мене. Незадовго до того, як Імму поклали до лікарні, Ліла дізналася, що на мене подали до суду. І подала той позов Кармен.

95

Я перелякалася і водночас дуже засмутилася. Як, Кармен? Невже Кармен могла так зі мною вчинити?!

На цьому мій захват від успіху скінчився. Умить до почуття провини за те, що я покинула хвору Імму, додався страх, що через судову справу та пов’язаний із нею скандал у мене заберуть усе: радість, славу, гроші. Я соромилася себе, своїх амбіцій. Сказала Лілі, що хочу негайно поговорити з Кармен, але вона мене відрадила. Мені здалося, що їй відомо значно більше за те, що вона розповіла, а тому я все одно пішла до Кармен.

Спершу я забігла на бензозаправку, але її там не було. Роберто було незручно зі мною говорити. Про позов він нічого не сказав, пояснив, що дружина з дітьми поїхала до родичів, котрі мешкають у Джуліано, і пробуде там певний час. Я, нічого не розпитуючи, побігла до них додому, щоб переконатися, що він сказав правду. Але Кармен чи то справді поїхала, чи то не захотіла мені відчиняти. Надворі стояла спека. Я пройшлася трішки, щоб