Читати книгу - "Руда магія і повна торба пригод, Ляна Аракелян"

– Тому що ти ніколи не чула, як співає сирена, – усміхнувся Вася. – Їхня пам’ять фіксує тільки емоції.

Я пригадала, як щороку реготали наші містяни: «Знов король усіх надурив! Ніякої пісні не було!»

– Тоді навіщо натовпи людей прагнуть почути те, що пригадуватиметься лише емоціями? – озвучила мої думки Кхибра.

– Заради свята. Зранку біля фонтану – ярмарок. Дивно, що ви там не були.

– У нас роботи було багато, – я надула губи.

Ми свідомо пропустили цьорік ярмарок! Гроші цілішими будуть! Завтра в нас перший день навчання. А після нього треба зайти в Магічний квартал, щоб придбати все необхідне. Звичайно ж, що зошити та магопера ми купили, але треба придбати ще багато чого, що пов’язано з нашим факультетом. Добре, що хоч заробили! Тітка Палажка вранці видала нам зарплату – аж по п’ять золотих!

– А наприкінці свята на небі розквітають чудовими квітами сотні феєрверків. Повірте, це дуже захоплююче видовище.

Я замислилася.

– Васю, скажи, якщо маги всієї країни працюють на свято, чому вони не можуть побудувати портал?

– Твоя правда, Руто, – вставила мідячок Кхибра, – чому вони не побудують портал з Дощевськом? – запитала тролиця. – Забрали б цілителя в одну мить.

– Річ у тім, що влітку там не працюють портали. Жодна магія, крім цілительської, у Дощевську не має сили.

– Через дощі? – не вгамовувалася тролиця.

– Ні. Дощ магії не перешкода. Там щось інше. Ми поки самі не зрозуміли, що там відбувається. Думаю, що погодники зі стихійниками колись та розберуться. На жаль, це єдине місто, де поки що неможливо керувати погодою. А щодо порталів, то їх можна будувати тільки три місяці на рік – у вистужанці, яснозорі та костоборі.

– Зрозуміло, – хоча, особисто мені аж нічого не зрозуміло. – Стривай, якщо з Дощевськом більш-менш зрозуміло, то чому сирену не могли забрати порталом?

– Бо в море він не будується. Сирени не живуть на березі. Вони глибоко в морі. А будь-який портал – це, перш за все, математичний розрахунок. Потрібно враховувати похибку води. Й тут дуже багато нюансів.

Прикро. Я вважала, що портал – це суцільна магія. Клацнув пальцями й, бац – ти в іншому місті. А тутечки такі складнощі. Сподіваюся, що кулінарна магія – це не нудні формули, які прийдеться зубрити.

– Васю, коли тобі медаль дадуть за розкриття змови, ти вже нас пригости вересовим морозивом, – підморгнула Кхибра.

При згадці про вересове морозиво, з лаштунків пам’яті вийшла постать Скріраніеля, який мене пригощав цими ласощами. І рука сама потяглася і поправила ланцюжок з медальйоном. До речі, думки про те, що розповів мені ельф відійшли на другий план, а зараз з’явилися. Треба буде якось ще раз зустрітися, може він розповість щось більше.

– Обов’язково, – серйозно відповів Вася. – Руто, я чекаю. Мені потрібна твоя згода.

Я мовчала. З одного боку – це дуже відповідальний захід. А з іншого – нова пригода. Ось якраз за пригодами я скучила найбільше. Нова авантюра – це ж прям цяця!

– Тільки попереджаю відразу, – насупилася я, – голос у мене гучний. Може наробити лиха, – попередила я. – Якщо комусь на голову впаде ліхтар – нехай себе винуватять, що стояли біля нього.

Кхибра тихенько реготнула.

– Тобі потрібно протриматися близько пів години, не більше, – колишній кухарчук навіть куточками губ не усміхнувся. – Королівський дракон уже перелетів Зорекрилі гори та прямує до палацу.

– Гаразд, – згідно кивнула я. – Тільки за наслідки я не відповідаю.

Вася непомітним рухом витяг з кишені непримітного сірого птаха, якому щось нерозбірливо шепнув і підкинув у повітря. Птах зник. Таких поштових пернатих я ніколи не бачила.

– Тільки Кхибра поїде зі мною, – поставила я умову. – Ми разом збиралися на свято.

– Звісно, – погодився Вася, – у неї й місце буде одне з найкращих. Майже поруч з тобою.

Кхибра радісно звискнула, обійняла мене і цьомкнула в щоку.

– А співати хоч що? – я нервово згадувала свій «репертуар».

– Та що хочеш! – заспокоїв мене Вася. – Все одно на ранок ніхто нічого не згадає.

Ось вона, ціна слави! Рятуй після цього королівство та світ на додачу!

Найдовшою в моєму репертуарі була пісня про мінливу панночку. І якщо співати її повільно, з почуттям, з душею, то якраз у півгодини вкладуся. Поки я роздумувала, прилетів помаранчевий магоптах і сів на плече Васі.

– Карета чекає біля входу, – сказав він незнайомим чоловічим голосом.

– Готові?

Ми з Кхиброю майже одночасно кивнули.

– Тоді, ходімо, – Вася першим пішов за ріг таверни.

Ми рушили за ним.

– Страшно? – запитала Кхибра.

Я знизала плечима.

– Не знаю, ще не зрозуміла, – і це була свята правда. Подумки я попросили допомоги пресвітлих богів.

Нас чекав розкішний екіпаж, запряжений четвіркою білосніжних коней із золотистими гривами. На дверцятах карети – королівський герб: два схрещені мечі, а за ними дракон, що дмухав полум’ям, немов вогнем, загартовував мечі. Над драконом сяяло сонце. У нас із тролицею, напевно, були однаково витягнуті від подиву обличчя. Це за нами, двома звичайними дівчатами, прислали королівський екіпаж? Опупиріти!