Читати книгу - "Руда магія і повна торба пригод, Ляна Аракелян"

Біля карети стояв лакей, він відчинив дверцята і відкинув сходинку, щоб нам зручніше було сісти. Ми всілися один навпроти одного, й щойно я відкинула завіску, щоб роздивитися прикрашене місто, як Вася одразу ж її щільно закрив зі словами:

– Не можна, щоб вас хоч хтось побачив.

– А то! Карету можна, а нас ні! – невдоволено прошепотіла я і відсунулася від віконця.

Кхибра зробила те ж саме. Гаразд, поки будемо їхати, я хоч слова пісні згадаю. Коли карета під’їжджала до місця виступу, я пригадала її майже всю. Серце шалено калатало, намагаючись вистрибнути з грудей.

– Щось я хвилююся, – чесно зізналася я.

– Вась, сопільник є? – штовхнула його в бік Кхибра, яка сиділа з ним поруч.

– Авжеж! Ми дуже серйозно підготувалися. Тримай, – він простягнув мені крихітну пляшечку.

Я відкрила її, шумно видихнула і перекинула в себе. З очей миттєво бризнули сльози. Я глибоко й часто задихала. Горло горіло вогнем. Оце вже прям відчуваю, зараз як заспіваю, так мухи у польоті здохнуть. Але біль миттєво минув.

Карета зупинилася, відчинилися двері й ми вийшли. Нас одразу взяли в щільне кільце вартові. Так ми й дійшли до сцени. Вартові розійшлися, і стали тепер півколом, спиною до нас.

– Роззувайся, – практично скомандував Вася.

– Навіщо?

– Подивися на сцену.

Від побаченого брови поповзли на лоба: замість сцени стояв басейн із морською водою, а посеред нього лежали валуни. Тихі хвилі хлюпалися об округлі боки каменів. І тут не обійшлося без магії!

– Сирени можуть ходити по воді, а для дублера зробили магічну доріжку.

– Але як я зрозумію де вона? – я хоч і була спокійною, але мозок просто вибухав від обурення. Я, шукаючи підтримки, кинула швидкий погляд на Кхибру, але вона теж лише розгублено кліпала очима і тільки знизувала плечима. Я зняла черевики.

– Кхибро, допоможи їй, – голосу Василя позаздрив би мороз. – Потрібно зробити так, щоб волосся закривало її обличчя.

Тролиця одразу ж стала поправляти мою зачіску.

– І ще… – сищик зніяковів. – Тобі доведеться роздягнутися. Тобто зняти верх. Спідниця залишиться на тобі.

– Що?! – в один голос з Кхиброю скрикнули ми.

– Річ у тім, що сирена співає або в прозорій сукні, або з гола. – Він винувато розвів руками: – Це не я придумав. Це завжди так.

– Я на це не підписувалася, – категорично заявила я. – Навіть не вмовляй! Я ніколи на це не піду! Ти спеціально всього не розповів? Боявся, що я відмовлюся?!

– Так, – похмуро відповів Вася. – Рута, Остання пісня літа – справа державної важності. Про те, що саме ти сьогодні заспіваєш напівголою, завтра ніхто не згадає! Ніхто! – останнє слово він вимовив по складах. – Всі згадають напівголу сирену. А не тебе.

Кхибра мовчала, але я бачила, що вона вагається – говорити чи ні. Нарешті вона зважилася:

– Руто, у мене взагалі зі співом погано, ти ж знаєш. Якби я могла, то вийшла б замість тебе.

Після того, що подруга пережила, я не очікувала від неї такої готовності до самопожертви. Ображено відкопилив нижню губу, я приречено кивнула і загарчала на Василя:

– Відвернися і не підглядай!

Я зняла кофтинку, а спритні пальці тролиці розшнурували корсет. Я руками прикрила груди, що вислизнули з нього.

– Зажди, – Кхибра розділила моє волосся на три частини. Менша залишилася за спиною, а дві більші майже повністю приховали груди й обличчя.

– Тримайся, Руто, я з тобою, – прошепотіла мені подруга і міцно стиснула мою тремтячу руку.

– Можеш повернутися, – голосом, що впав, сказала я Васі, що він одразу ж і зробив.

– Ох!

Я розлютилася.

– Ти охати та вирячатися на мене будеш?! Краще веди, показуй дорогу на ешафот! Чесне слово, я б тобі залюбки або вуха відкрутила, або качалкою відходила!

Кхибра ледве стримала усмішку. А сищик опустив погляд і залопотів:

– Ходім, авжеж. І вуха ще встигнеш мені відкрутити, й качалкою по хребту дати. І ніякий це не ешафот... Звичайна сцена, тільки з природним басейном...

Ех, дійсно шкода, що я качалку не взяла, я б тебе, гада, так відходила би!.. Справа державної важності!.. Ми підійшли до дерев’яних сходів з поруччям.

– Йде-е-е-е! – хвилею понеслося над площею.

Натовп у радісному збудженні загудів, засвистів і закричав. Почулися поодинокі оплески, які переросли у шквал. Ноги не слухалися, легкий порив вітру сколихнув волосся, яке я миттєво схопила руками й притисла до грудей.

Вася підійшов до мене впритул і зазирнув просто у вічі:

– Прибери руки з грудей, інакше наш план зірветься. Головне – нічого не бійся. Ми тут, поруч з тобою. Усе буде чудово, повір мені.

Я кивнула, а з очей зірвалися сльози. Мені було соромно й страшно. Пригода! Я навіть мріяти не могла про таку «пригоду»!