Читати книгу - "Подарована Асмодею, Іванна Желізна"

Терористи, що стояли в щільний ряд, розсуваються. І на зустріч мені виходить Тайпан. Я дивлюся в обличчя своєму колишньому другові й не бачу на ньому жодної емоції. Тільки холодна маска. Здавалося, що зараз переді мною стояла зовсім незнайома мені людина, яку я бачу вперше. 

— Накажи опустити зброю, Асмодей. 

— Підлий пацюк, ти думаєш, що зможеш мені давати вказівки? Навіть, якщо всі терористи світу стоятимуть за твоєю спиною, я не схилю голови. 

 — Якщо ти не зробиш те, що я прошу, то ми всі тут мерці. 

Тайпан повільно підіймає руки й тягнеться до своєї тактичної куртки. Я дивлюся як він повільно розстібає замок і завмираю, коли бачу жилет з вибухівки під низом. 

— Що це все означає? — я щось не розумію, що зараз відбувається.

 — Вона тут…

Тайпан не встигає договорити, як один з терористів у чорній балаклаві впирається дулом автомата в спину. Ми обидвоє розуміємо, що постріл змусить вибухівку здетонувати. 

— Слухай мене уважно, Демоне. Якщо хочеш побачити свою кралю живою, то раджу прийняти правила гри й залишити своїх людей зовні. А ні, то твоя права рука запустить ланцюгову реакцію. Тут каменю на камені не залишиться. 

— Але і ви покидьки загинете, — гарчу я.

— Повір, ні нам, ні нашому ватажку втрачати нічого. 

Щелепа стискається з такою силою, що я відчуваю скрегіт зубів. Тайпан же не відводить від мене погляду. Я бачу в його очах віддзеркалення свого страху. Він не може зі мною говорити, але подумки благає врятувати Нору. На це я можу тільки коротко кивнути головою. 

— Ви залишаєтеся тут, — наказую, повертаючись обличчям до своїх людей. — Я піду один. 

— Бос, це небезпечно. Одумайтесь. 

— Це був мій наказ, Джею. Він не піддається обговоренню. 

  Два кроки уперед і кров холоне в жилах. Тайпан біля мене на відстані витягнутої руки. Я бачу, що його зіниці розширені, а по скронях стікає піт. Один невірний рух і він може підірватися.

— Пробач, що не зміг попередити.

— Здай зброю, — той що у балаклаві простягає руку, щоб забрати мою М-16. Я знаю, що з нею не зможу зайти, але й так просто її не віддам.

— Підіймай, — гвинтівка з гучністю падає на землю, змушуючи терориста нагнутися. Та коли він це робить, я з усієї сили вдаряю його коліном в обличчя, просочуючи балаклаву густою кров’ю.

Секунда і я закриваю собою Тайпана, даючи знак бійцям відкрити вогонь. А далі починається кривава бійня, де живих не буде.

Кулі свистять біля вуха. Я намагаюся ухилятися і не підставитися, попутно прикриваючи Тайпана, який на волосині від смерті. Я на чужій території. Куди бігти не знаю, залишається тільки дім, де скоріше за все тримають Нору. 

— Бос, я вас прикрию.

Джей з’являється біля мене надто вчасно, коли один з покидьків намагається застрелити у Тайпана. 

— Знімай цей клятий жилет, — кричу я другові, намагаючись вивести його з поля битви. У будь-яку мить він може здетонувати. 

— Не можу. Один невірний рух і ми всі покійники. 

— Тоді куди бігти? 

— У дім!

Переді мною падає один з терористів. Я швидко забираю його зброю і виставляю її перед собою. Не ясно скільки їх у середині, але я мушу звідти витягнути Нору і не дати загинути Тайпану.  Він ще має пояснити мені, що в біса коїться. 

***

В організмі така концентрація адреналіну, що я не розумію, як ми з Тайпаном опиняємося в домі. Чорна форма покрита плямами крові, але ми радіємо, що вона не наша. Поки кулі пройшли всі мимо і я дякую Асмодею, що прикривав мене своїми чорними крилами.  

— Тобі не здається, що у домі надто тихо? — пошепки питаю я Тайпана, коли ми пробираємося через задній вхід будинку. 

— Ти маєш рацію. Ще вранці їх тут було повно. 

— Скільки приблизно? 

— Не знаю. Я тут не довго. Окрім Нори нікого не бачив, бо вони постійно тримали мене з мішком на голові, — згадка про мою дівчинку змусила серце болюче стиснути. 

— З нею все добре? 

— Здається так, але дуже налякана і дезорієнтована. 

— Ми маємо витягнути її з цього пекла за будь-яку ціну. Нора носить під серцем мою дитину, — обличчя Тайпана витягується. Я бачу на ньому відголос болю та розгубленості, хоч мені цього і намагаються не показувати. 

— Тоді тобі краще піти самому, а я спробую зняти з себе жилет. Ходяча бомба тобі нічим не допоможе, — Ед мав рацію. 

— Де її тримають. 

— Я встиг побачити якусь дитячу кімнату. Далі мене з неї забрали.

Куди йти я здогадувався. Хоч минуло стільки років, я досі пам’ятаю цей дім. Тут ми жили з батьками, тут я з Ліліт виховував нашого сина. І ймовірніше за все, Нору тримають у його дитячій кімнаті. 

— Про всяк випадок, візьми це, — я протягую Тайпану прихований за поясом штанів пістолет. Сам же притискаю до себе чужу гвинтівку. — Як звільнишся, знайди тих, хто вижив і приведи мені їх на підмогу.