Читати книгу - "Незграбна дружина боса, Торі Шей"

— Але ти талановита, Дано. Тебе б взяли і так.

— Але чому ти не сказав мені раніше? — моє серце билося, як шалене. — Чому ти чекав стільки часу?

Він опустив голову, неначе його слова важили сотні тонн.

— Я боявся, Дано. Боявся, що ти відмовишся. Боявся, що втрачу тебе назавжди. Тому я вирішив почати з того, щоб ти просто була поруч. Можливо, це було неправильно, але я не знав іншого способу.

У моїй душі бушувала буря емоцій, але серед них була і надія. Надія, що, можливо, все це має сенс. Я сиділа, не знаючи, що робити з цією новою інформацією. Мій розум був переповнений емоціями і питаннями.

— Олександре... — я не могла продовжити, бо навіть не знала, як висловити всі ті змішані почуття, що вирували в мені. Але щось у його очах, у його тоні змусило мене наблизитися до нього.

— Ти не повинна відповідати зараз, — сказав він тихо, неначе боявся злякати мене. — Я просто хотів, щоб ти знала. Але, будь ласка, не йди від мене.

Його голос був тихим і прохальним. Він дивився на мене з таким відчаєм, що я не могла більше чинити опір своїм почуттям. Усе, що я відчувала до нього, все те, що я намагалася приховати й придушити, виринуло на поверхню. Мені потрібно було кілька хвилин, щоб осмислити його слова. Це було так дивно й водночас так зворушливо. Три роки. Він кохав мене три роки.

«… — Скажи мені, Дано, ти віриш у долю?

— Я не знаю. Якщо вона і є, то можливо вона мене не надто сильно любить, — відповіла я чесно. — А ви… тобто ти?

— Можливо, — сказав він…»

«… — Олександре, ми зблизька спілкуємося всього третій день. І тепер ти хочеш сказати, що ці два роки щось значили?

— Так, значили, — він промовив тихо, але твердо. — Ти досі думаєш, що я просто так вирішив запропонувати тобі цей шлюб? …»

— Ти збрехав мені, — я бачила, як опустилося його обличчя. Тому я продовжила: — Але я вже казала, що не піду від тебе, тільки якщо ти проженеш мене.

Олександр підняв очі, повні подиву та надії. Він не очікував такого повороту, не після всього, що сталося.

— Ти... ти не підеш? — його голос тремтів, як струна, яка ось-ось розірветься.

— Ні, — відповіла я, відчуваючи, як слова зриваються з моїх губ майже безсвідомо. — Я не можу піти. Не зараз. Не після всього, що ми пройшли. Так, ти збрехав, і я ще не впевнена, як з цим справитися. Але якщо я піду зараз, це означатиме, що все це було даремно. І я просто не готова втрачати те, що відбувається між нами.

Він зробив крок до мене, наче боявся, що кожен його рух може зруйнувати ту крихку рівновагу, яка зараз існувала між нами. Його очі були сповнені сподівань і страху одночасно.

— Дано, я ніколи не збирався проганяти тебе, — його голос звучав так, наче він хотів переконати не тільки мене, а й самого себе. — Я хотів, щоб ти була щасливою. І якщо це означало відпустити тебе, я б це зробив. Але я не можу. Я не можу уявити життя без тебе.

Я сиділа перед ним, відчуваючи, як мої руки починають тремтіти. Щось всередині мене нарешті дало тріщину, і сльози, які я так довго стримувала, почали котитися по моїх щоках. Олександр підняв руку, ніжно витираючи їх великим пальцем.

— Тобі не треба плакати, — тихо сказав він, майже пошепки. — Я зроблю все, щоб виправити свої помилки. Я не хочу втратити тебе. Ти для мене все.

Його слова пронизували мене, як стріли, але разом із болем вони приносили і якесь полегшення. Я відчула, як мій гнів починає відступати, залишаючи місце для чогось нового. Можливо, це було примирення, можливо — новий початок.

Я зітхнула, намагаючись зібрати думки.

— Добре, — нарешті відповіла я, відчуваючи, як у грудях піднімається важкий тягар. — Але якщо ми почнемо знову, ти маєш бути чесним зі мною. Без брехні, без недомовок. Якщо ти щось відчуваєш, скажи це. Якщо ти боїшся, скажи. Але більше ніякої гри. Домовились?

Він кивнув, міцно тримаючи мене за руку.

— Домовились, — промовив він твердо, і в його очах я побачила рішучість. — Я не підведу тебе, Дано. Обіцяю.

І знову вірю йому. Він обійняв мене під колінами, спочатку поцілував одну колінну чашечу, потім іншу.

— Дано, люба, мого кохання вистачить на нас обох.

Його слова проникали в моє серце, розтоплюючи рештки мого опору. Я підняла його обличчя двома долонями, ніжно дивлячись йому в очі. У його погляді була така глибина, що я відчула, як тону в ній, віддаючись цьому моменту без залишку.

— Тобі не потрібно тільки давати, Олександре. Ми в цьому шлюбі разом, і працювати повинні разом, — прошепотіла я, нахиляючись ближче, щоб відчути його дихання на своїй шкірі. — Якщо ми будемо разом, то будемо разом у всьому. У радості й горі. Ти згоден?

— Звісно, люба, — він кивнув, його голос був сповнений рішучості.

Він притиснув мене до себе, його руки були теплі й надійні. Я відчула, як він злегка тремтить, і зрозуміла, що його почуття справжні. Його щирість і відчайдушність розтопили моє серце, яке вже давно прагнуло цієї миті. Олександр усміхнувся, і його усмішка була найпрекраснішим, що я коли-небудь бачила. Він нахилився і ніжно поцілував мене, немов боячись злякати. Це був поцілунок, який обіцяв багато чого — новий початок, нові можливості і, можливо, справжнє щастя.

— Ми впораємося з усім разом, — сказав він, тримаючи мене за руку. — Я вірю в нас.

І в цю мить я зрозуміла, що більше не потрібно тікати. Я була вдома, в його обіймах, де завжди повинна була бути.