Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

«Я знав у Ялті, — писав Стеттініус у своїх мемуарах, — …про величезний тиск, який чинили на президента наші військові очільники, щоб той утягнув Росію в Далекосхідну війну». Єдина доповідна записка щодо Далекого Сходу, яка все ж знайшла своє місце в інформаційному пакеті Ялтинської конференції, вочевидь, не випадково була запискою Об’єднаного комітету начальників штабів. Вона наголошувала на необхідності вступу Росії у війну з Японією «якнайшвидше»: «Метою воєнних дій Росії проти Японії на Далекому Сході має стати поразка японських сил у Маньчжурії, повітряні операції проти самої Японії у співпраці з повітряними силами США, що базуватимуться у Східному Сибіру, та максимальне перешкоджання японським морським перевезенням між Японією та материковою Азією»[332].

Особлива роль, яку для радянців обрали американські військові стратеги, напряму витікала із плану вторгнення до Японії, затвердженого Об’єднаним комітетом начальників штабів у липні 1944 р. Цей план відображав непросту перемогу генерала Маршалла, який вважав необхідним уторгнення на японську територію, над адміралом Ернестом Кінґом і генералом Г. Г. Арнольдом, командувачем Військово-повітряних сил, які були переконані, що війну можна виграти за допомогою самої лише блокади. Вони врешті погодилися на двоетапне вторгнення до Японії. За оцінками, американські втрати на першому етапі (вторгнення в Кюсю) становили б 100 000 осіб; на другому (вторгнення в Хонсю і Токійську рівнину) — 250 000 осіб. У листопаді Об’єднаний комітет начальників штабів провів дослідження, дійшовши висновку, що стратегічні інтереси Москви врешті-решт підведуть її до війни з Японією, незалежно від бажання Сполучених Штатів. Проблемою було те, що американці не могли чекати нескінченно. Меморандум закликав до якнайшвидшого вступу СРСР у війну: мета полягала в тому, щоб радянці «зв’язали» мільйонну японську армію в Маньчжурії, щоб забезпечити успішне вторгнення Америки на японські острови. Він ліг в основу доповідної записки Об’єднаного комітету начальників штабів, надісланої Рузвельту 23 січня, яка зрештою опинилася в інформаційному бюлетені Ялтинської конференції[333].

Коли радянці відмовились обговорювати будь-які деталі до прийняття їхніх політичних вимог, американські військові командири негайно нагадали президенту про свої запити. Уночі проти 3 лютого вони направили генералу Антонову першу записку, в якій просили його отримати схвалення Сталіна на переговори про Тихоокеанську війну. Вони не дочекалися відповіді. Коли за два дні адмірал Кінґ заявив, що завтра виступить із доповіддю про війну в Тихому океані й буде готовий відповісти на радянські питання, генерал Антонов сказав, що буде радий почути цю доповідь, «але що стосується обговорення цього питання по суті, то радянський Генеральний штаб волів би, щоб воно відбулося після того, як війну на Далекому Сході розглянуть голови урядів». Того ж дня адмірал Легі попросив президента порушити в розмові зі Сталіним дві конкретні проблеми. Одна з них стосувалася трансокеанських постачань, інша — створення повітряних баз США на радянській території. Обидва питання вважалися терміновими, і того ж дня Рузвельт надіслав Сталіну лист із проханням про допомогу в обох справах.

Того вечора президент запросив на вечерю близьких радників, включно із трьома найвищими військовими чинами. Генерал Маршалл розважав компанію, розповідаючи історії боротьби з «япошками». Кетлін Гарріман, теж там присутня, переповіла одну з них про американську кавалерійську дивізію, яка за два дні до того увійшла в Манілу. «Їхня робота полягала в тому, щоб очистити пагорби від япошок-снайперів, — розповідала вона у листі сестрі. — Солдати поділилися на десятки. Вони виходили на пагорби і, наче в сезон полювання, суворо дотримувались обмеження: троє япошок на рядового. Пізніше правила змінили, щоб зробити полювання більш спортивним — один япошка на один підрозділ, а також познімали зі зброї приціли, щоб та була не ліпшою за японську. Однак Маршалл сказав, що зрештою довелося все швидко згорнути. Це було занадто!» Жодне расистське вихваляння американськими успіхами на Філіппінах не могло приховати той факт, що американці зіткнулися з грізним супротивником: просування виявилося болісним і повільним. Бій за Манілу, який розпочався 3 лютого, тривав цілий місяць і коштував американським військовим більш ніж тисячу загиблих і понад п’ять тисяч поранених. З такими темпами американці, безумовно, потребували радянської допомоги якнайшвидше.

Наступного дня радянська позиція не змінилася. Кінґ, як і обіцяв, зробив презентацію, а Антонов повторив свою учорашню заяву. Лише адмірал Кузнєцов проявив певну зацікавленість доповіддю Кінґа, запитуючи, чи передбачають плани американського флоту захоплення островів у Курильському ланцюзі — Кінґ посилався на таку можливість. Кузнєцов також зацікавився планами підводних операцій США в Японському морі. Радянці зазначили, що вважають Тихий океан другорядною ареною. «Чи ж зосередження уваги на головному фронті не прискорить закінчення війни в Європі й тим самим прискорить війну проти Японії, звільнивши додаткові сили?» — запитував генерал Антонов у фельдмаршала Алана Брука. Обговорення спільних операцій у Тихому океані не відбулося, і зустріч закінчилася без подальших планів.

Навіть спроба генерала Кутера залучити найбільш контактного з радянських командувачів, маршала Худякова, виявилася безплідною. Худяков посилив сподівання американців, коли заговорив про передавання СРСР транспортних літаків C-54 Skymaster та важких бомбардувальників B-24 Liberator за схемою ленд-лізу, але коли Кутер прямо запитав Худякова про вступ Радянського Союзу у війну в Тихому океані, то дістав відповідь, що «Маршал Худяков описує лише можливість після того, як Німеччина капітулює. Що стосується зобов’язань, то нічого більшого, ніж посмішка та знизування плечима, від росіян отримати не вдалося».

Сталін не відповів на лист Рузвельта про трансокеанські постачання та авіабази. Радянський диктатор посилав цим чіткий сигнал, що нічого не вирішить, поки не одержить відповіді щодо Курильських островів, Сахаліну та північно-східного Китаю. До кінця 6 лютого Рузвельт отримав ще одну записку від адмірала Легі, який просив його натиснути на Сталіна. Рузвельт розривався між вимогами своїх військових та сталінськими «політичними умовами». Подальша затримка була неможлива: йому доведеться говорити прямо зі Сталіним, і він знав, що саме хотів почути господар зустрічі[334].

Сталін сприйняв бажання Рузвельта обговорити з ним тихоокеанську тему в кулуарах конференції з оптимізмом. Американські військові командири помітили зміну радянських настроїв увечері 7 лютого. Поки англійці прогулювалися бойовищами Балаклави, адмірал Легі направив генералу Антонову записку, де пропонував провести «таємне обговорення» між американськими та радянськими військовими командувачами о 15:00 наступного дня в радянському штабі. Антонов погодився.

Того вечора Антонов запросив адмірала Кузнєцова до Юсуповського палацу, щоб той представив регулярний звіт Сталіну про військові справи. Майже опівночі, вже після доповіді, Сталін закликав своїх військових командирів на вечерю. Обговорення за столом розпочалося з оцінки ситуації на німецькому фронті. Тоді Сталін звернувся до Кузнєцова і попросив його описати стан Тихоокеанського флоту. Адмірал скористався цією можливістю, щоб нагадати Сталіну своє прохання про американські кораблі. Кузнєцов був єдиним радянським командиром, який не міг дочекатися долучення до війни з Японією: він прагнув вести переговори з адміралом Кінґом про передавання американських кораблів радянському Тихоокеанському флоту. На початку конференції він звернувся до Сталіна по допомогу, але йому сказали, що час іще не настав. Тепер він отримав іншу відповідь. «Я це пам’ятаю, — мовив Сталін. — Я сьогодні говоритиму з Рузвельтом»[335].

Коли о 15:30 8 лютого Сталін зайшов у кабінет Рузвельта для приватної бесіди про Далекий Схід