Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

А педалювання процесу формування білінгвізму в освіті (польська з українською, польська з німецькою) виказувало надію можновладців на акультурацію молодшої генерації «чужих». Це спостерігаємо і в бажанні Крайової шкільної ради (далі — КШР) запровадити правила, що «до обов’язку вивчення української у школах із польською викладовою мовою належить приймати тих учнів... які будуть навчатися там щонайменше два роки». Разом з тим для превентивного заходу влада обирала тактику запобігання випадкам сутичок учнів двомовних (польсько-українських) закладів середньої освіти на етнічному ґрунті, а також виявлення її найактивніших учасників.

Очевидно, що наслідком адаптації до іноетнічного середовища було збереження власної етнічної культури разом із певним культурним «збільшенням» завдяки елементам іншої культури. З іншого боку, існувала прийнятна для обох груп основа — освітня, на якій відбувалася їхня інтеграція в єдине (передусім крайове) суспільство. Один із таких прикладів — поширення в навчальних закладах краю листівок про річницю поділу Речі Посполитої як день національної жалоби, артикуляція до етнічної свідомості учнів польських і польсько-українських шкіл.

Наведені приклади можуть слугувати загальним прикладом, принаймні у випадку Галичини, для оцінки рівня інтеграції держави і панівного етносу через (не)сприйняття мови етнічної більшості регіону. Його ознаки — відверте (на найвищому крайовому рівні) нехтування прав мови однієї з найбільших етнонаціональних спільнот західноукраїнських земель, поступове скорочення годин на її вивчення в державних закладах освіти регіону, витіснення освітнього процесу на маргінес — з державних у приватні етнічні початкові й середні школи («середні школи, в яких навчання української мови є вільним предметом або взагалі ні, мусять чекати на особливе розпорядження Крайової шкільної ради»). А що учні-поляки освітніх закладів у своїй масі не відчували потреби у вивченні української як мови міжетнічного спілкування, то обмежена наявність (або й відсутність) годин на вивчення останньої у програмах польських шкіл і гімназій свідчила про її необов’язковий (а фактично факультативний) характер. Як бачимо, у випадку автономістської Галичини, з одного боку, відбувалася неприхована полонізація дітей з числа етнічних меншин у навчальних закладах, а з другого — виховання школою лояльних щодо передусім крайової і вже потім державної влади громадян. Її реалізацію забезпечували польські просвітні товариства — Товариство народної освіти, «Матір Польща», Товариство імені Петра Скарги, Товариство народної школи.

Тим часом мови інших етнічних меншин, що проживали на західноукраїнських землях, здебільшого залишалися упослідженими, а їх носії не мали шансів на зміну стану справ на свою користь. Про це свідчить, зокрема, контроверсійність у розв’язанні шкільною владою мовного питання євреїв — обмеження сфери функціонування мови титульного етносу, протиставлення йому мови польської. Наприклад, 1880 р. євреї з Бродів, які вважали себе частиною німецької етнонації, покликаючись на ст. 19-ту Конституції про гарантії збереження і підтримку національності і мови етнофорів імперії, скаржилися державному трибуналові у Відні на відмову КШР Галичини їм у праві відкривати нові школи з німецькою мовою навчання. Незважаючи на те, що 12 липня 1880 р. трибунал підтвердив права бродівських євреїв, його рішення не вплинуло на зміну позиції КШР Галичини, оскільки воно не було обов’язковим для виконання адміністративною владою краю.

Дещо іншою була ситуація з особливостями спілкування лінгвістичних «гетто» із зовнішнім світом на зламі XIX — XX ст. Ключовим моментом заперечення мовних прав етнічних меншин на використання в публічному і приватному житті, навчання рідною мовою, гарантованих Основним законом, були перешкоди з боку органів центральної виконавчої влади. Суттєвий приклад — ситуація з ідишем та івритом. Зокрема, 1909 р. Міністерство внутрішніх справ на прохання про заснування Єврейського театру в Чернівцях відповіло негативно, оскільки засновники подали документи єврейською мовою. Державний трибунал вироком від 26 жовтня 1909 р. скаргу чернівецьких євреїв відхилив. Внаслідок використання адміністративних важелів і надалі спостерігалися випадки із заперечення права ідишу та івриту на повноцінне використання в державно-політичній сфері. Відомий факт про величезну кількість скарг, пов’язаних із переписом населення 1910 р., під час якого влада унеможливила декларування мов євреїв, тим самим обмеживши право представників єврейської етнічної групи на реєстрацію саме як мовців ідишу чи івриту, а не, скажімо, німецької чи польської. Зрозуміло, що в такому випадку осіб, які розмовляли єврейськими мовами і декларували це під час перепису, вже не могли зарахувати до німців чи поляків. Однак, незважаючи на це, державний трибунал 7—8 липня 1911 р. визнав суттєвими аргументи намісника Галичини Л. Пінінського про те, що ідиш є «локальним діалектом», а тому в цій ситуації положення ст. 19-ї Конституції можна не застосовувати.

Виразні риси інтеграції в освітній простір держави мало й шкільництво єврейської етнічної групи на західноукраїнських землях. Реформи 1860-х рр. мали мізерні наслідки для єврейського шкільництва: у 1868 р. свій шкільний обов’язок реалізовували майже 34 % єврейських дітей. Тільки з другої половини XIX ст. спостерігається поступове збільшення євреїв у державних закладах освіти. Це пояснювалося використанням права на здобуття світської освіти на загальних для населення імперії підставах, яке ґрунтувалося на конституційній новелі про рівноправність етнофорів Габсбурзької монархії. Приклад цього — навчання євреїв у державних гімназіях Галичини. Якщо в 1850/51 навчальному році тут їх налічувалося 260 (6,1 % від загальної кількості учнів), то в 1913/14 навчальному році — 9432 особи (22,3 %). Подібна ситуація спостерігалася в реальних школах.

Паралельно йшов процес адміністративного втручання крайової влади в освітній процес євреїв. 1886 р. галицьке намісництво вирішило, що в релігійних школах не можна викладати світські предмети (читання або граматику німецької і польської мов, арифметику), якщо школа не отримала спеціального дозволу на функціонування цього закладу лише як приватного. Незважаючи на це, цілодобове право перевірки закладів мали представники ґмін (громад), жандармерії, а також лікарі. На приміщенні хедера мусила висіти відповідна інформаційна таблиця з текстом польською мовою.

Оскільки окружні шкільні ради не могли радикально вплинути на реалізацію початкової (світської) освіти єврейських дітей у державних школах, КІПР вирішила ліквідовувати хедери, якщо такі не матимуть відповідних документів, трактуючи їх як нелегальні заклади освіти. Особливе завзяття в обмеженні прав етнічної групи на освіту й закритті хедерів проявляла влада на місцях. Один із прикладів — ситуація, яка склалася в м. Снятині. Так, наприклад, у січні 1887 р. місцеве староство покарало Д. Кунера штрафом (14 ринських 28 крейцарів) за невідповідність приміщення, в якому містилася школа. Та, оскільки винний пояснював втрату будинку пожежею, намісництво зменшило штраф до п’яти