Читати книгу - "Відродження"

рагу з сусідами і вкластися спати після вечірніх новин об одинадцятій. Проте, як і більшість п’ятдесяти-, шістдесяти-й сімдесятирічних з гаком людей, які перебувають у порівняно доброму здоров’ї, я вже не надавав цьому такого значення, коли настала моя черга. Тому що мозок не старіє, хоч його уявлення про світ можуть зачерствіти і з’являється схильність базікати про те, як було у старі добрі часи. (Принаймні цього я був позбавлений, бо більша частина моїх так званих добрих часів минула під знаменами повної й абсолютної наркотичної залежності.) Думаю, у багатьох людей оманлива маячня життя після п’ятдесяти відступає. Дні біжать швидше, більше все болить, і твоя хода вповільнюється. Але є й компенсація. Зі спокоєм приходить вдячність і (у моєму випадку) рішуча налаштованість весь той час, що мені ще відміряний, бути, наскільки це можливо, татком-добродійником. Це означало розливати суп раз на тиждень у притулку для безхатченків у Боулдері та працювати на трьох-чотирьох політичних кандидатів, які сповідували радикальну ідею, що не слід заливати асфальтом весь Колорадо.

Я все ще час від часу зустрічався з жінками. Усе ще грав у теніс двічі на тиждень і проїжджав на велосипеді щонайменше шість миль на день, завдяки чому мій живіт залишався пласким, а ендорфіни регулярно припливали. Звісно, коли я голився, то помічав, що навколо рота й очей з’явилося кілька додаткових зморщок, але в цілому мені здавалося, що вигляд у мене такий самий, як і завжди. Мила ілюзія похилих літ. І лише поїздка в Гарлоу влітку 2013-го розкрила мені очі: я просто ще одна жаба в казані. Хороша новина полягала в тому, що наразі температуру підняли тільки до середньої. А погана — найближчим часом цей процес ніхто зупиняти не збирається. Три істинні пори життя людини: молодість, зрілість і чого це я, курва, так скоро постарів?

* * * * *

19 червня 2013 року, день у день через два роки після того, як Брі вийшла заміж за Джорджа Г’юза і через рік після народження їхнього первістка, я приїхав додому після не-зовсім-зоряного запису на студії й витяг із поштової скриньки конверт, прикрашений веселими надувними кульками. Зворотна адреса була знайома: П/с № 2, Методист-роуд, Гарлоу, штат Мен. Я розпечатав його, і в руках опинилася листівка з фотографією сім’ї мого брата Террі з підписом: ДВОЄ КРАЩЕ, НІЖ ОДИН! ПРИЇЖДЖАЙТЕ НА НАШЕ СВЯТО!

Розгорнув я її не одразу, спершу роздивився сивину у волоссі Террі, відвисле пузце Аннабель і трьох молодих дорослих їхніх дітей. Маленька дівчинка, яка колись бігала під бризками поливалки газонів у відвислих трусиках із смурфиками, перетворилась на симпатичну молоду жінку, що тримала на руках немовля — мою двоюрідну онуку, Кару-Лін. Один мій небіж, худорлявий, скидався на Кона. Кремезний був схожий на нашого батька… і трохи на мене, бідолаха.

Я розгорнув запрошення.

ВІДСВЯТКУЙТЕ З НАМИ ДВІ ГРАНДІОЗНІ ПОДІЇ 31 СЕРПНЯ 2013!

35-та РІЧНИЦЯ ВЕСІЛЛЯ ТЕРЕНСА Й АННАБЕЛЬ!

1-й ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ КАРИ-ЛІН!

* * * * *

ЧАС: З 12-ї ДНЯ ДО?

МІСЦЕ: СПОЧАТКУ НАШ ДІМ, ПОТІМ «ЮРІКА ҐРАНЖ»

ЇЖА: ВДОСТАЛЬ!

МУЗИКА: «ЗІРКИ КАСЛ-РОКУ»

СВОЇ НАПОЇ: НЕ ЗДУМАЙТЕ! ПИВО ТА ВИНО ТЕКТИМУТЬ РІКОЮ!

Нижче була приписка від мого брата. Хоч до шістдесятого дня народження йому лишалося кілька місяців, Террі досі базграв, як курка лапою, за що вчителька якось відправила його додому з зауваженням: «Теренс МУСИТЬ покращити свій почерк!» — причепленим скріпкою до картки успішності.

Здоров, Джеймі! Будь ласка, приїжджай на наше свято. Добре? Відмазок не приймаємо, у тебе два місяці попереду, якось уже організуєшся. Якщо вже Конні прилетить із Гаваїв, то ти з Колора й поготів можеш приїхати! Ми за тобою скучили, молодшенький!

Я вкинув запрошення у плетений кошик на задньому боці дверей кухні. Називався він «Колись-кошиком», бо в ньому лежало повно кореспонденції, на яку я десь у надрах душі сподівався коли-небудь відповісти… а насправді це означало «ніколи», та ви, мабуть, і самі знаєте. Я сказав собі, що не маю бажання повертатися в Гарлоу. Може, це й було правдою, та потяг до сім’ї від цього нікуди не зник. Спрінґстін мав трохи рації, коли писав свій рядок про те, що нема приємнішого відчуття, ніж кров на крові.

У мене була прибиральниця, яку звали Дарлін і яка раз на тиждень приходила пропилососити, витерти порох і поміняти постіль (мені досі соромно, що я делегував їй це повноваження, бо колись давно мене вчили, що треба робити це власноруч). То була похмура стара шкапа, і я взяв собі за правило вшиватися з дому, коли вона приплентається. В один із її днів я повернувся додому й побачив, що вона витягла запрошення з «Колись-кошика» і поклала розгорнутим на кухонному столі. Нічого подібного вона раніше не робила, і я сприйняв це як знак. Того ж вечора я сів за комп’ютер, зітхнув і відправив Террі імейл із трьох слів: «Я буду, чекайте».

* * * * *

То був чудесний вікенд на День праці. Мені він збіса сподобався, і я повірити не міг, що замалим не відмовився… або взагалі нічого не сказав, тим самим обірвавши назавше свої і без того крихкі зв’язки з родиною.

У Новій Англії панувала спека, і приземлитися м’яко в аеропорту Портленда у п’ятницю вдень у неспокійному повітрі не вдалося. Поїздка на північ до округу Касл забрала багато часу, та не через дорожній рух. Я просто мусив роздивитися всі змалечку знайомі місця — ферми, кам’яні стіни, крамничку «Брауні», нині зачинену й темну, — і ввібрати в себе їхню дивовижність. Таке відчуття було, що моє дитинство досі там, ледь видиме під шматком пластмаси, що з плином часу вкрився подряпинами, став брудним і напівпрозорим.

Було пів на сьому вечора, коли я нарешті дістався до родинного дому, який тепер збільшився мало не наполовину завдяки новій прибудові. На під’їзній доріжці стояла червона «мазда», що наче промовляла: «Мене взяли напрокат в аеропорту» (як і мій «Форд Екліпс»), — а на газоні було припарковано пікап фірми «Рідке паливо Мортона». Його прикрасили купою гірлянд із гофрованого паперу й заквітчали так, що він більше нагадував якусь карнавальну платформу. На передні колеса спиралася табличка: «РАХУНОК ТАКИЙ: ТЕРРІ Й АННАБЕЛЬ — 35, КАРА-ЛІН — 1! УСІ У ВИГРАШІ! ВИ ЗНАЙШЛИ ВЕЧІРКУ! ЗАХОДЬТЕ!» Я припаркував машину, зійшов сходами вгору, підняв руку, щоб постукати, потім подумав: «Якого біса, я тут виріс», — і зайшов просто так.

І враз накотило відчуття, ніби я перескочив у часі назад