Читати книгу - "Таємниця. Замість роману"

у царстві тіней, шаруділи переїжджі душі. Хоч у більшості всі позасинали на лавках, звідки час до часу хто-небудь скрикував — уві сні? Купити квиток до Львова у зв’язку з ситуацією виявилося неможливо. До Львова чомусь ні, але до Стрия — так. Я погодився на Стрий. Тьотка у касі дослівно виписала мені його великими нерівними літерами і, чомусь раптово позлішавши, зачинила касу, рвучко зсунувши докупи фіранки.

Таким чином, третя ніч тієї подорожі ділиться на дві майже рівні частини. Перша з них минає у плацкартному — там і справді мені вдалося побачити їх, тарганів — вагоні потяга Ужгород — Харків. Я лежу на бічній полиці і вимушено слухаю зітхання якоїсь невидимої женщини про рівень життя в Чехії: Ну што вам сказать — оні почті как в Ґерманії живут. Ти впізнаєш — так, це Ліля і Марлена, в одній особі. Я засинаю з думкою, що раз вона порівнює, то значить усе вона бачила і все вона знає і всюди побувала і всього зазнала: і Чехію, і Ґерманію, офіцерська дружина, майорша, пенсія в сорок два, надбавка за всі гарячі точки, ранній клімакс, десятки знецінених ощадкнижок, кому оно мєшало, всьо развалілі, союз нєрушимий — ну і так далі, я засинаю, провалившись у комбінації всіх цих уламків колишнього світу, на яких усе одно нічого іншого постати не може, крім тих же уламків. Я засинаю, з головою ними засипаний, мені тяжко під ними дихається, але я вже не можу не заснути — це все-таки третя потягова ніч, не будіть мене до Стрия.

Друга половина починається з того, що мене будять і я вивалююся з тарганячого вагону на безлюдний перон станції Стрий. Година десь коло п’ятої ранку — час, коли всіх на світі змагає мертв’яцький чапаєвський сон. Я в їхньому числі, я такий, як вони, як усі на світі — я так і не можу прокинутись, проте навіть уві сні я хапаю єдино можливу тачку і домовляюся з її заснулим водієм про ривок на Долину за десять дойчмарок. У Долині я маю шанси піймати за хвіст червону руту до Франика. Червона рута — це приміський дизель, з тих, про які я згадував як про найповільніше з чудес залізничного генія. Отже, ми женемо зі Стрия на Долину — так і не прокинувшись. Ми спимо один коло одного — водій за кермом, а я поруч, у кріслі пілота. Але водій знає цю дорогу із закритими очима. У нього лише три чверті години на те, щоб червона рута не втекла мені з-перед носа. Фактично ми летимо і я один з пілотів. Я сплю, я дивлюся — навколо нас ліси, ліси і гори, гори Ґорґани, гори і ліси, саме цей ландшафт мусив колись породити європейську людину, але де вона, де ця людина, чорт забирай?

Уявляєш, ми встигли. Я вибіг на долинський перон саме в мить, коли з-за станційної будівлі вдарило першим промінням сонце і — цілком синхронно з ним — з-за вигину залізничної гілки викотилася, ніби червона дупа, червона рута. І це було радістю. Мало таких радостей траплялося мені в житті, як ця. Коли я впав на дерев’яну зашмульгану лаву всередині її червоного вагону, я належав до найщасливіших сучих синів цього світу. І ті дві години до Франика, увесь той час, поки ми трюхикали нашими жовто-червоними осінніми чорними бандерівськими лісами, я не переставав бути щасливим.

* * *

Я сказав це тому, що мої повернення для мене так само важливі, як мої від’їзди.

Чому досьогодні я пам’ятаю це зі стількома деталями? Тому що я за першої ж нагоди мав розповідати про це батькові. Тобто я негайно впорядковував усе це в голові, розставляв на місця, пов’язував наскрізь нитками і перев’язував червоною стрічкою. Це як зі снами — їх треба запам’ятовувати відразу ж, у мить пробудження. Потім уже нічого доброго з цього не вийде і доведеться домислювати, а це нечесно. Отже, я мав усе це розповідати батькові, причому за першої ж нагоди, але першої нагоди так ніколи й не випало. А друга і третя мене вже не цікавили.

Найгірше з моїх повернень трапилося на страсному тижні 97 року. У понеділок мене понесло до Вінниці, у вівторок я там опинився, ми допізна сиділи в майстерні Рибачука. Якогось біса звечора ми багато говорили про старіння і смерть, це надзвичайно рідко трапляється з нами при горілці, ні, горілка загалом напій філософський, тобто при ній ми говоримо і про це теж, але дуже рідко трапляється таке, що ми тільки про це й говоримо: старіння, смерть, самогубство Маяковського, комплекс 37-річних. Потім я спав у тій майстерні, а вранці до мене зайшов з поганою новиною Віктор. Ми помчали на вокзал, але франиківський автобус уже від’їхав, іншого не існувало, інший мав бути завтра, рівно через добу. Таксист узявся наздоганяти той, єдино можливий, я погодився — щоб не стояти на місці і не божеволіти від самого тільки тупого стояння. Автобус ми наздогнали в Літині, там у нього перша зупинка, і я встиг заскочити зі словами до Франика, виручайте. Потім були ті довжелезні години в автобусі, часті зупинки по всій Подільській височині, висідання і підсідання всіляких сільських тіток у гумаках і плащ-палатках, брудні поля, пагорби, клапті липкого снігу на чорній землі і холодні патьоки на шибах, температура за вікнами плюс п’ять — не більше, хоч у такий час (кінець квітня, до майських недалеко, до Паски ще ближче) повинно бути у три рази тепліше, якщо не в чотири. Так вони в кожному разі всі про це говорили, пасажири мого автобуса. А я все ніяк не міг зрозуміти, як це трапилося, що мій батько відучора помирає в реанімації.

Того року в середу була ще холодриґа з дощем і снігом, а в п’ятницю вже спека, понад двадцять. Але в п’ятницю батько вже не жив. А в понеділок ми з мамою його купали у ванні, для мене це було вперше в житті, для неї, гадаю, теж. У січні він упав послизнувшись і тяжко забився, після чого не зміг ходити. Він пролежав три місяці і мав усього досить. У понеділок 21 квітня ми завели його до ванни і скупали в теплій воді, саме так — у теплій, не в гарячій. У ванні йому попустило і він не зміг не пожартувати: Людське життя — це як шматок мила, кожного