Читати книгу - "Таємниця. Замість роману"

class="p1">Я хочу сказати, що в ті часи на всіх вокзалах і станціях Центрально-Східної Європи місцева поліція мала домовленості з бандюками щодо наших заробітчан і човників. З ними дозволялося робити все, що завгодно, бажано тільки не вбивати, бо від цього бувало забагато смороду. Поліція вимагала одного — щоб випадковими жертвами не ставали підопічні їй співгромадяни. Тому російський рекет на автовокзалі Варшава Західна був настільки обережний щодо поляків. У середині 90-х я кілька разів мав нагоду переконатися в тому, що захистити себе вдається єдиним способом — не зважати на спроби підісланих ними людей розговорити тебе російською. Пам’ятаю, як ми з Індриком добрих дві години протинялися тим варшавським автовокзалом, розмовляючи один з одним виключно польською. За нами ходили, до нас прислухалися. Ми підходили до кіоску з газетами — і хтось уже стояв за нашими спинами. До телефонного автомата — знову цей хтось. Ми сідали на стільці в почекальні — і поруч опинявся ще хтось, але знов-таки зрозуміло хто. У них була досить розгалужена структура з організованим розподілом ролей та обов’язків. Себе вони називали атрядом Сєрого, ходили завжди при стволах, на їхньому рахунку кілька трупів, що час до часу лежма вигулькували у підземному переході з автовокзалу на залізничний. Перед тим, як відібрати гроші в чергової жертви, вони пояснювали, що їхнім завданням є охорона граждан есенге від польських кишенькових злодіїв, і за це від опікуваних ними граждан їм належиться 20 відсотків. За великим рахунком це була геополітика: росіяни, котрі грабують українців, захищаючи їх від поляків. Отже, того ранку ми з Індриком потрапили під їхню опіку. Була пізня осінь, шоста ранку, пітьма і холод за вікнами, а ми щойно злізли з калуського автобуса і — уявляєш? — дві години тринділи про засадничі відмінності між еротикою та порнографією виключно по-польському. Наші з Індриком варшавські рейси — це особлива історія. В автобусі ми непомітно випивали як мінімум півтора пляшки на двох. На цьому світі є цілком небагато людей, з якими б мені так добре тринділося під випивку про вельми суттєві справи — наприклад, про межі Святого Письма, ті, де воно перестає бути святим письмом і перетворюється на месиджі поп-арту. Насправді ми випивали в тих автобусах аж стільки горілки ще й для того, щоб набратися впевненості перед зустріччю з російським рекетом. Наша польська вимова від цього трохи страждала, нам не зовсім добре давалися дифтонґи, зате суттєво прибувало емоційності й переконливості, до того ж ми настільки виразно інтонували, допомагаючи собі жестами, що рекет урешті відв’язувався. Вони починали вірити, що ми поляки. Ми й самі починали цьому вірити.

* * *

Ну гаразд — повертаємося в осінь 95-го. Я все ще стою на автостанції в Міхаловцах і навколо мене, але завжди повз мене вишиває циганська бригада. І так триває безмежну вічність, аж поки не з’являється наш ужгородський автобус. При цьому стає очевидним, що нас — таких, які прагнуть ним виїхати, десь утричі більше, ніж він здатний помістити. А може просто вся проблема в надмірах баґажу — його незліченні тони. Що вони возили в ті часи — уявлення не маю. Їжу? Кришталь? Швейцарські годинники? Штучні алмази? Автобусний штурм триває з півгодини, мені в моїй куленепробивній капсулі дивом вдається протиснутися. При цьому циганва продовжує жартувати — вони обступають автобус, і налягаючи на нього руками та плечима, з радісним реготом розгойдують то в один бік, то в інший. Не можу не згадати: коли в 77 році московський «Спартак» вилетів до першої ліги, вони приїздили до Франика і грали календарний матч з нашим «Ураганом». По закінченні наші фанати влаштували їхньому автобусові приблизно те саме. Пам’ятаю дещо сполоханий фас Євґенія Ловчева у вікні. На той час він був ветераном команди, ключовим гравцем збірної, майстром спорту міжнародного класу. Але тут він явно усцявся, наче задрипаний початківець. Хоч я не про те. Нашому шоферюзі довелося нестерпно довго сигналити і з усіх сил обдавати ту шлоїбень вихлопними газами, аж урешті ми все-таки рушили під їхнє переможне улюлюкання.

До Ужгорода ми долізли разом з темрявою. Тобто ні — насправді ми повзли їй назустріч, вона чекала нас в Ужгороді, на площі перед вокзалом. Наш автобус відразу ж знову потрапив у сам центр подій — цього разу на нього налетіла якась ужгородська шантрапа, вони створили жахливу тисняву коло баґажних відсіків і примудрилися за лічені секунди повитягати з кишень та потаємних шпарин ще декілька гаманців. У відповідь звідусіль залунали прокльони і жіночі плачі. Це дещо недобре відчуття: цілковита темрява, людське місиво, прокльони і жіночі плачі, зовсім гнилий розклад, якщо по-чесному. Я продерся крізь їхню шантрап’ячу нахабну живу загорожу з надто припізнілою думкою, що комусь із них вистачає лише простягнути клешню і взяти. Але і в цьому випадку мені все зійшло з рук, я почув спиною вдавано ображене, на підвищених понтах мущіна, нє толкайся і не озираючись рвонув уперед, на примарні світла залізничної станції.

Зараз трохи про світло. Усі ті роки, фактично до кінця 90-х, у наших містах відбувались осінньо-зимові вимкнення струму, про що ти вже знаєш із листів Карла-Йозефа Цумбруннена. Пояснювалося це тим, що в такий спосіб начебто вдається заощадити безліч енергії. У Франику це робилося п’ять разів на тиждень, але щодня в іншій частині міста, у нас на Об’їздній по вівторках. До цього звикалося і — ніде правди сховати — дехто з нас навіть полюбив ці вечори з пересиджуванням на кухні — зі свічками, блакитними газовими відблисками і зимою за вікном. Ми навіть вирішили, що найкраще саме в такі вечори скликати друзяк і влаштовувати гостини — свічки, гасові лампи і сині язики газу створювали атмосферу, горілка — настрій. Слід було перечекати і витримати, в цьому полягав особливо цінний кайф мешканців обложеної лихоліттям фортеці.

Проте ніколи, жодного разу я не чув про вимкнення струму на вокзалі. Для будь-якої енергетичної ощадливості існували свої замежні території, на які вона не поширювалася: вокзали, лікарні, в’язниці. Що трапилося того вечора в Ужгороді — я не знаю. Можливо, те, що технічною мовою називають аварія, якесь пошкодження на лінії, щось типу цього. Можливо, й інше — моє персональне road movie зі мною ж таки в головній ролі мусило тривати. У кожному разі ужгородський залізничний вокзал був цілком поглинутий темрявою і тільки у вікнах кас поблимували вогники тих-таки свічок. Було до біса сюрреалістично і трохи ґотично. У почекальнях і коридорах, як