Читати книгу - "На скрижалях історії"

— Як буде найясніший день, зранку й помандруємо.

Такий день настав. Дітлахи набігалися досхочу в гаю, нарвали квітів. Для них це перша подорож по дорозі в світле майбуття. А у нього — перша весна на вчительській ниві, де він знайшов себе.

Дома Гелена розмовляти не хоче, теща пояснює:

— Вона каверзує із самого ранку. Дорікає мені, що домашня освіта на манір великих панів нічого зараз не варта й тепер залізла вона в оце багно.

Дні спливають у щоденній праці. Ночами за столом він перевіряє учнівські зошити. Нічого не читає, ніде взяти, а без книги, як без вірного друга, жити гірко на світі. Зрідка з дітками ходять збирати жуків-довгоносиків на колгоспних буряках. Там слухають, як дзвенить над степом жайворон. Для Івана степ широкий, як давно минуле дитинство, а спів жайворона радує душу.

Закінчилось навчання в школі. Він вільний. Літо. Першого липня народився в них з Оленою синочок, прийняла пологи акушерка з Телепиного. Хлопчик жвавий, величенький. Не зважаючи на те, що Гелена не раз лупцювала себе по животі, з люттю викрикуючи:

— Хай тут пропаде, ще не народжене, не хочу дітей! Зав'яжеш собі руки навіки.

Усе, що робили стара й молода, Іван не знав для чого, а вони довгими рушниками укручували Гелені живіт.

Теперечки теща годує малого молоком із соски, бо мати не кормить груддю. Молоко носить сусідська дівчинка, а теща гріє його на примусі. Згодився й з тим, що обидві нарекли малюка Олесем, цебто Олександром. Він тільки записав сина в сільраді. Якась раніше не знана бентега пройняла Івана, міцно обгорнула тугою гарячою хвилею все його тіло. У нього тепер є син! Усміхнуте, яснооке, чарівне створіння, котре безтурботно чеберяє в колисці ніжками-пухлячками.

Принесли Іванові записку від заврайВНО Кривошеї, щоб з'явився до нього в сусідні Бурти, за два кілометри від Коханівки. Того прислали уповноваженим райпарткому по заготівлі й збиранню хліба. Разом із тим він включений до комісії по ліквідації куркулів у Буртах.

У призначений час з'явився Іван перед очі начальника. Той запитав:

— У вас який клас? Ага, перший. Скільки ви учнів залишили на другий рік?

— Не буде в мене другорічників. З сорок одного учня десять відмінників.

— А яка у вас сім'я? — цікавиться завідувач.

— Є уже й син, два тижні від народження, є й теща.

— О! Теща в хаті — нема ладу.

— Поки що є лад у хаті, бо ще не освоїлась до пуття, не так давно приїхала.

— Ну, а не нудьгуєте світом у цій Коханівці? Кажіть по-правді.

— Я не відчуваю нудьги. От дружина моя нудиться, уже нагадувала про це, частенько нарікає.

— А куди б вам хотілося перейти працювати? — запитує заврайВНО — Є місце в Кам'янці, Михайлівці й Райгороді.

— Якщо є місце в Михайлівці, то пішов би туди. — Перед цим подумав, що Михайлівна село величезне, багате, є чотирирічна й семирічна школи.

— Добре, — каже Кривошея — поїдете в Михайлівну, у чотирирічну школу, будете там завідувати. Там є дві вчительки та ще когось пришлемо.

Додому, у Коханівку, прошкує Іван степом і думкує:

— Може ж у Михайлівці не буде так Гелена ремствувати на життя, заживемо по-людськи.

Синіми блискавками опромінюються дні, у тиші полів за селом в'юняться чебрецями й висвистують перепелами. І в будні, і в свята приходять вони невідворотно, зітхаючи після тяжких трудів. Полюбляє Іван гуляти на природі. Любить ці звичайні дні, виповнені сурмами пташиних переспівів. Вони розраджують і обдаровують наснагою. Так хочеться, щоб більше їх було. Ясних і світозорих, як черемха терпких і як черешні солодких, прекрасних як цар-зілля й безкінечних, як всесвіт. А воно не так сталося, як жадалося...

Спіткалися на побачення дивосвіт сонячного літа й жовтокоса чарівниця золота осінь. Прийшов час нового навчального року. У небі, як спогади, пролітає срібне павутиння. Чистий, свіжий, як сльоза, прозорий на обрії осінній ранок. Пара добрячих колгоспних коней везуть Іванову сім'ю в село Михайлівну. Відкрився чудовий краєвид із кінця Коханівки. Поля й поля, сірі, порізані чупринками обніжків, а там у далині мерехтить обрій, оповитий синьою смугою лісів. Хвилюють лани на ньому, зливаючись із бездонною синявою неба, невідомо, де їм край...

Тимчасово оселилися на церковному подвір'ї, у колишній хаті священика. Зразу ж за тином цвинтар із надгробними плитами, хрестами. Дружина й тут ремствує, каверзує, боїться смерком виходити з хати.

Михайлівка — велике заможне село, лежить із заходу на схід у широкій розлогій долині, ніби в мисці, між Кам'янським і Смілянським пагорбами, захищене ними від бур і негод, а навкруги рівні степи, колгоспні ниви. До райцентру Кам'янка рукою подати, усього кілометрів із дев'ять [35, 7].

Їх квартира звичайна сільська хатина на три кімнати, низенька, двоє вікон у бік церкви, двоє на цвинтар й одно з причілку. Навкруги церкви височезні берестки, а за тином, на сільському цвинтарі, ростуть яблуні й груші, посередині стоїть величезна сосна. Особливо помітна велична краса храму, коли тінь сусідніх дерев, напоєних літнім теплом, лягає на землю, відкриваючи високі старі стіни. Між квартирою й церквою всього метрів п'ятнадцять. Через церковну територію протоптана прямцем стежка. Вона стелиться під