Читати книгу - "На скрижалях історії"

Директор семирічної школи Дятленко, простий, розумний чоловік, призначив Івана вести перший клас зранку, а в другу зміну — четвертий. У першому — діти колгоспників, у четвертому — вихованці дитячого будинку, чиїх батьків розкуркулили й вислали за межі України, та безпритульні з навколишніх сіл.

Квартира Іванова біля церкви, на відстані 1,5 кілометра від школи. Обіцяють дати помешкання десь неподалік, а поки що ходить найдовшою вулицею села Остриківкою. Вона обсаджена з обох боків величезними яворами й берестками, їх вершини сходяться над серединою, утворюючи зелене шатро. Часто зустрічаються криниці з високо піднятими журавлями. Промайнула лише думка: «Як же мені доведеться ходити восени, коли розкваситься злива й буде на вулиці болото по коліна?»

Школа розміщується в хаті найбільшого в селі куркуля Пастушенка, виселеного на північ. Тут дві класні кімнати й невелика вчительська.

Вихованці дитячого будинку приходять до школи організовано на чолі з черговою вихователькою й завжди з акуратно виконаними домашніми завданнями. Щоденно він вирушає до школи вранці, а додому повертається ввечері, обідати із собою взяти нічого, скрутно з харчами. Живе за тим, що теща зготує до його виходу на роботу, утім таке трапляється зрідка.

Крім шкільної роботи, його завантажили ще й громадською, прикріпивши до сільського клубу, де він, як аматор, організував драматичний гурток. Ставиться багато п'єс. Жителі Михайлівни здавна прихильні до культурного життя, полюбляють вистави. Ще в 1917 році тут було організоване товариство «Просвіта», яке ставило невеликі п'єси [93]. Один із жителів села Аврам Миколайович Жарко в роки бойовиськ 1917-1920 рр. був учасником військового хору, нерідко виступав на передовій і особливо любив виконувати українські народні пісні. Повернувшись додому, створив у Михайлівці великий хор [50].

У тривожному голодному й тифозному 1922 році взимку в село Райгород на запрошення керівника гуртка місцевого цукрозаводу Григорія Григор'єва й Смілянської районної спілки цукровиків приїжджала трупа Київського театру, очолювана Гнатом Юрою. Вони дві ночі ночували на сцені місцевого клубу, там же проводили репетиції, показували вистави. Окрім Райгорода, тоді ж артисти дали кілька вистав і в клубі сусіднього села Михайлівна. І так зіграли п'єсу Карпенка-Карого «Суєта», що михайлівчани наступного дня ухвалили збудувати власний театр [28].

Іван із місцевими аматорами ставить у більшості українські класичні п'єси. Місцевий художник Макар Муха малює декорації до кожної з них.

Тепер у Івана є пристойний радіоприймач із репродуктором, привіз його брат Гелени. Новина все-таки в хаті, та й не тільки в ній. У селі ні в кого ще радіо не було. Висока церква розташована поруч із його оселею, старенькі бабусі й діди відвідують її щонеділі. Коли він попросив у священика дозволу кінець антени причепити до вікна дзвіниці, той не перечив, велів сторожеві полізти й виконати прохання.

Але мало доводиться Іванові слухати радіопередачі, бо він щоденно в школі, а потім при лампі готується до наступних уроків, обклавшись зошитами й підручниками. Зате чужі люди приходять слухати концерти з Києва. У школі, жартуючи, балагурять, що вчитель Харченко зв'язаний із церквою, бо антена поєднує церкву з його оселею. Слухати передачі із столиці Івану вдається лише в неділю. Та й то теща вранці шукає по шкалі місто Варшаву, а в ній якийсь кафедральний костьол і молиться разом із відправою, бурмоче собі під ніс молитви.

Якось у суботу ввечері включив радіо для Гелі, у неї хороший настрій, що буває дуже рідко. Згодом вона запитала:

— Чи є в тебе брат у Києві? Оголосили, що виконує народну пісню Харченко Артем Борисович.

— Живе там брат і навчається в інституті, але я не знав, що він виступає з народними піснями в клубах для робітників.

Ось і зараз вони слухають, як він співає. Іван відразу впізнав низький бас брата з широким діапазоном. Той виконував ці пісні і в Ромнах, перебуваючи в армії, звідкіль його й послав політ — відділ дивізії навчатись до Києва. А в концертній програмі ще звучать у його виконанні народна пісня «Побратався сокіл із сизокрилим орлом», а потім Лисенкова «Ой літа орел та літа сизий степами, ярами...». Давно не бачив брата, зате от зараз розчулено слухає його милозвучний голос по радіо.

У сім'ї рідко буває злагода, не миряться доця з мамою. Стара вимагає від молодої покори й помочі в хатній роботі. Молода ж, ні про що не думає, не хоче бруднити рук, грубить матері, або кидає в стару усим, що під руку втрапить, найчастіше посудом. Таке трапляється й при ньому. Приходить зі школи, а посеред кухні на долу калюжа води, у ній валяється битий посуд. Теща й Гелена ревуть, сидячи в різних кімнатах, розчіпчені, у порваному одязі. Синок Олесь забився за шафу, з переляку тіпається нещасна дитина, личко в сльозах, розмазаних до вух. На запитання:

— У чому справа?

Теща зі страшенною злістю киває на дочку:

— Он авантюрниця! Цілуйся з нею!

А потім розпалюється словесна дуель. Обидві вимагають від нього одного, щоб він їм найняв наймичку.

— Мити посуд і підлогу це не наша справа! Від цього руки брудніють і марніють, а ми не якісь сільські хамки, щоб ходити з репаними руками.

Такі рукопашні сварки між мамою й дочкою відбуваються щоднини. Стара направляє її до чоловіка, а Іван радить:

— Улаштовуйся на роботу, там між людьми вся дурість і хандра вивітряться. Геля кричить у відповідь:

— Я не буду працювати й водитися з репаними хамками!

Значить, його рідний народ, українці, для неї хами, разом із ними