Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

На попередній раді було вирішено зібрати прихожан, щоб затвердити віддачу всіх наявних грошей із соборної скарбниці та громадою просити митрополита Липинського і органи влади скостити податок хоч наполовину, відстрочивши решту на півроку. Карпо сповістив, що за ним, як ктитором, також приходили із ОДПУ, як він був у Олександрівці. Миряни поскаржилися на утиски й образи, згадали протоієрея Ярему Базилевича, запропонували в недільну відправу звернутися до прихожан і порадитись із ними. Не втішені Карпом, з тим і пішли.

Ремствували, обурювалися наступного дня віруючі, жертвували, хто стільки може, бігали додому по гроші, а в понеділок Микита Майба здав усю готівку, але так нічого й не домігся, бо вже другого дня за несплату податку влада опечатала собор. Правда, решта церков у місті, оплативши посильні податки, ще функціонували, але вже як належні патріархії у Москві.

По тому зникли безслідно протоотець Онопрій і протодияк Микита з родинами. І як не клопоталися миряни на чолі з Карпом, так нічого і не дізналися про “попів-павуків”, “агентів імперіалізму”. З райвику їх посилали або в ДПУ, або в окружком, а звідти навпаки.

Сталася подія і у братів Янчуків: майже одночасно Карпова Ганна і Пилипова Оксана розродилися синами, перша Степанком, а друга Васильком. Карпо лише зітхав і працював ще заповзятіше від ночі до ночі, Пилип же мало не плакав, постійно хворіючи, його Оксана справлялася за двох, дякуючи Богові за сина.

Життя у дворах Янчуків продовжувалося: Гриць і Петрусь лежали хворі, Домашка і Яринка ходили до школи, Лідуня і Тетянка нянчили Степанка, а Карпо із Тодосем тесали у дворі колоди, корували дерева та довбали якісь ємності, чи стельмашили як ободарі, парячи й гнучи довгі берестові ощепини у незграбні наїжачені кола, що ставали згодом круглими ободами коліс, або ще засвіт спішили до Кедового Яру майструвати щось коло млина, який  помалу ошильовувався: крила, хоч і без кватирок, вже маячили на Горі, всередині  готові були обидві підлоги, кіш, каміння, лишалося дістати дерева, подовбати в ньому ступи і поставити під товкачами, роздобути паси та трибки до валу, зашклити віконця та ошилювати балкон.

Оклигала по родах Ганна і також стала гарувати в хаті та у дворі з Ярисею та Лідунею, лишаючи Степанка на Тетянку, бігала по місту, шукаючи всяку поденщину: латала, цурувала-штопала; в’язала постоли із валу чи кошики із лози; прала, парила і золила білизну, а посушивши, прасувала-рубелила її; шила на продаж, добуваючи хоч і шаги, бо влізли в борги із-за каміння, найнятих волів та ліків для Гриця і Петруся.

Не подолавши боргів, як сподівався, Карпо продав не лише меблі з хати, а й вичинені шкіри, з яких мав намір озути на зиму всю родину, проте надії не полишали ні його, ні Ганни. Млин на Горі помалу ошильовувався і вже маячив крилами, підлоги всередині були вже настелені і каміння лежало на місці, лишалося дістати дерева, подовбати в ньому ступи і поставити під товкачами, роздобути паси та трибки до валу й ошклити віконця.

– Йой, сестро Ганко! –  сміялася до зовиці Оксана, навідуючись. –  В тебе юж ціла артіль діток, то чом маєш капаратися тим? Я б іще з десяток народила, бим здорові були! Мій Петрик гірше твого Гриця виглядає, видко, їм обом ті сухоти по роду прийшли, бідним. Не кремпуй, зовухно, Сус нам помагає, бо коли щасно розродилися, то де б же не виростили козаків!

Після лихоманок, смажних гарячок і рясних употінь Петрик приходив до себе, тяжко й густо дихаючи, і тоді оповідав Грицеві, на його прохання, про циганчука, допитувачів, буцигарню, допр і мимоволі в очах брата ставав героєм і подвижцем.

– Приходили школярі тебе відвідати, але ти був у гарячці, то пообіцяли прийти вдруге, – втішав хворий хворого новинами. –  У школі всі учні тільки про вас із Кобзарем і говорять, – радів він за брата. –  Я тепер без тебе відстану в навчанні, але коли видужаєш, ми все наженемо, сказала Марта Давидівна.

Якогось дня прийшли діти із Кобзарем і застали Петрика після гарячки при свідомості.

– Слухай, Пе-е, я тобі новину приніс! –  розбурхав Кобзар свого меншого товариша, тепер як рівню. –  Вчора всі бандити із рештою в’язнів утекли з допру! Геть як один, кажуть!

– А ти звідки знаєш? –  спитав Петрик, зітхнувши.

– Звідки, звідки! –  аж образився Кобзар. –  Кажу, то вже знаю!.. В’язнів вони звільнили, а наглядачі й воротарі подалися з ними до холодноярців, – сповістив стишено хворого. –  А поміг їм ніби якийсь циган… – додав зовсім тихо.

– Циган? –  згадав Петрик Марія Юрченка. –  Він сидів зі мною і втік раніше.

– Та ну! З тобою сидів? Ото штука! Ти про це краще мовчи і про втечу нікому ані слова, ні-ні! –  приклав пальця до уст Кобзар.

– Ще б пак, не про таке мовчу! –  бовкнув хвастливо Петрик, хоч і почувався геть немічним.

Як діти пішли, йому знову стало зле –  заболіла й закрутилася голова, занудило й замлостило до блювати, в очах залітали метелики, вдарило в піт і стало важко дихати, кімната захиталася, все в ній заходило колами і беркицьнулося не знати й куди…

Прийшло і минуло в роботі літо для Карпа Янчука, як у чаду. Зате млин стояв повністю готовий, ошильований жовтаво-білою делівкою, вікна його на причілках та на балконних дверях були засклені, дах чарував зір пофарбованим темно-червоною фарбою і покритим блискучим лаком-кіноваром вигином від конька до острішків, а балкон, з якого місто і довколи були видні, як на долоні, дивував точеними бильцями. Не вистачало лише металевого півника-флюгерка на конькові: Карпо вже вирізав його із бляхи, пофарбував жовтогарячою фарбою і полакував, навіть випробував – він виклично повертався клювом проти вітру, лишилося вчепити його на самий верх.

Отож, запрягай, господарю, вітри у заставлені кватирками крила та мели людям на радість, а собі на втіху та зиск борошно та викарацкуйся, вилазь із боргів і нужди, підмішуючи коням полову