Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Мені було цілком очевидно — якщо я й могла прислужитися тут чимось Касі, то щойно зробила протилежне. Я похмуро думала, чи маю проковтнути свою нехіть і все ж таки піти по Солю, аж тут біля мого ліктя з’явилася пані Алісья.

— Я не зрозуміла, що ви — нова відьма, — сказала вона, узявши мене за руку та змовницьки прихилившись до мене. — Звісно, паланкін вам не потрібен. Скажіть-но мені, ви пересуваєтеся, обертаючись на величезного кажана? Як Баба-Яга…

Я була рада поговорити про Ягу, про що завгодно, крім Пущі, та ще більш рада знайти якусь людину, крім Солі, готову показати мені, як поводитися. Ще до того, як ми пообідали, я погодилася сходити разом з пані Алісьєю наступного дня на сніданок, на вечірку з картами та на обід. Наступні два дні я майже повністю провела в її товаристві.

Я не вважала нас саме подругами. Я була не в тому настрої, щоб заводити друзів. Вештаючись туди й сюди із замку на чергову вечірку, я щоразу мусила проходити повз казар­ми королівської варти, а посеред їхнього двору стояла гола залізна плаха, обпалена й чорна, на якій відтинали голову зараженим, перш ніж спалювати їхні трупи. Неподалік стояла Алошина кузня, і як правило, її полум’я ревло, а її постать молотом з тіні здіймала зливи жовтогарячих іскор.

— Милосердя до заражених можна проявити лише загостреним клинком, — сказала вона, коли я спробувала переконати її бодай один раз відвідати Касю самостійно. Я мимоволі подумала, що вона, можливо, саме працює над сокирою ката, доки я сиджу в душних кімнатах і їм ікру на підсмаженому хлібі зі зрізаними скоринками, п’ю підсолоджений цукром чай і намагаюся говорити з людьми, яких не знаю.

Та я все ж гадала, що пані Алісья добра, бо взяла під крило незграбну селянку. Вона була всього на рік чи два старша за мене, та вже одружена з багатим старим бароном, який переважно проводив час на картярських вечірках. Вона, здавалося, знала всіх. Я була вдячна й рішуче налаштована бути вдячною, а ще частково почувалася винною за те, що з мене не надто добре товариство, чи за нерозуміння придворних манер. Я не знала, що казати, коли пані Алісья наполегливо робила гучні й напрочуд пристрасні компліменти надміру мережива на моїй сукні або тому, як я плутала кроки у придворному танці, коли вона переконала взяти мене собі за партнерку якогось нещасного банькатого молодого шляхтича, що стало неабиякою халепою для його пальців та привабило чимало веселих поглядів у кімнаті.

Я не усвідомлювала, що вона постійно мене дражнить, до третього дня. Ми запланували зустрітися на музичній вечірці по обіді, яка мала відбутися вдома в однієї баронеси. Музика була на всіх вечірках, тож я не розуміла, що вирізняло цю вечірку як музичну; коли я запитала Алісью, та просто всміхнулася. Проте я сумлінно припхалася після обіду, з усієї сили намагаючись утримувати свій довгий сріблясто-морозний шлейф і зберегти рівновагу в довгій важкій перуці подібного кольору, що різко закручувалася вниз у мене над головою та норовила впасти або назад, або вперед, якщо не залишалася на місці. Коли я ввійшла в кімнату, шлейф застряг у дверях, і я заточилась, а перука сповзла назад на вуха.

Алісья помітила мене і театрально поквапилася кімнатою, щоб схопити за руки.

— Радосте моя, — наполегливо, захекано промовила вона, — який блискучо оригінальний кут — я ще ніколи нічого подібного не бачила.

Я бовкнула:

— Ви що… ви намагаєтеся бути нечемною?

Щойно це спало мені на думку, усі дивні речі, які вона казала та робила, злилися в одне ціле й набули дивної злісної логіки. Проте я спершу не могла в це повірити; я не розуміла, чому б вона стала це робити. Її ніхто не змушував зі мною говорити чи перебувати в моєму товаристві. Я не могла зрозуміти, навіщо вона стала б завдавати собі клопоту лише для того, щоб побути неприємною.

Потім я вже не могла сумніватися; вона зробила здивоване обличчя з великими очима, що явно означало: так, вона намагалася бути нечемною.

— Ну, Нєшко… — почала вона так, ніби ще й гадала, що я несповна розуму.

Я рвучко звільнила руки з її рук.

— Аґнєшки достатньо, — сказала я, приголомшено та різко, — а позаяк вам так подобається мій стиль, катбору.

Її ж зігнута перука перехилилася назад у неї на голові, а з нею сповзли ретельно закручені чудові кучері обабіч її обличчя, що явно були фальшивими. Вона тоненько закричала та схопилася за них, а тоді вибігла з кімнати.

Утім, це було не найгіршим. Гіршим було хихотіння, що прокотилося кімнатою, хихотіння чоловіків, які танцювали з нею в мене на очах, і жінок, яких вона називала своїми задушевними подругами. Я зірвала перуку із самої себе та квапливо побігла до розкішних закусок, ховаючи обличчя від кімнати за мисками винограду. Навіть там якийсь молодик у вишитій куртці, над якою, напевно, якась жінка працювала рік, підійшов до мене й радісно прошепотів, що Алісья рік не матиме змоги показатися при дворі — наче це мало мене порадувати.

Мені вдалося втекти від нього в коридор для слуг, а тоді я у відчаї витягнула книгу Яги з кишені в пошуках заклинання «для швидкого виходу», щоб мати змогу пройти крізь стіну будинку замість повертатися всередину та виходити з парадних дверей. Я б не витримала ще якихось отруйних вітань.

Я вийшла крізь стіну з жовтої цегли, задихаючись так, наче втекла із в’язниці. У центрі площі стояв, дзюркочучи, невеликий фонтан із лев’ячою пащею, денне сонце сяяло та застигало в його резервуарі, а вгорі довкола нього тихенько співала вирізьблена зграйка пташок. Я одразу здогадалася, що це — Раґостокова робота. І там був Соля, що всівся на краю фонтана й водив пальцями крізь світло у воді.

— Радий бачити, що ти врятувалася, — сказав він. — Хоч ти й сама увійшла в це з максимальною рішучістю, — його взагалі не було в будинку, та я була впевнена, що він знав усі подробиці Алісьїного та мого приниження, і, хоч який скорботний вираз мало його обличчя, я була впевнена, що він був радий подивитись, як я виставляю себе дурепою.

Увесь цей час я була вдячна, що Алісья не потребувала моїх чарів або моїх секретів; мені ніколи не спадало на думку, що вона може потребувати чогось іншого. Навіть якби й спало, я б і гадки не мала, що вона шукала мішень для злоби. У нас у Дверніку не було дурнуватої взаємної жорстокості. Звісно, часом бували суперечки, а хтось подобався менше за інших, і вряди-годи навіть починалася бійка, якщо люди достатньо розлючувалися. Та з настанням урожаю сусіди приходили на допомогу для його збору та обмолоту, а коли до нас підкрадалася тінь Пущі, ми були надто