Читати книгу - "Земля Георгія"

— А що ти думаєш? Намагались і на антенах сушити. Але ж ти знаєш: на антені передавача шашлик підсмажити можна, а не те що простирадло, — заспокоїв мене мій однокурсник Доня, до якого я оце і приперся на радіоцентр.

Завдаток приніс. Бо в ті цікаві часи «неплатежі» ще було актуальним словом. Судна Чорноморського пароплавства заборгували своїм власним радіостанціям декілька мільярдів купонокарбованців. Бо як не крути, а кожне передане по радіо слово коштувало п’ять копійок ще радянськими грошима. А скільки то коштувало в купонах і який у слів був індекс інфляції, для мене досі таємниця. І радистам відтак доводилося налагоджувати зв’язки не тільки в ефірі, але й у матеріальному світі. Пішов перед рейсом, залишив скількись там мільйонів папірців, по завершенні рейсу розрахувався мандаринами за кожне слово. Ніяких радіокомпаній і рахунків у швейцарських франках та сантимах. Пароплавів та однокурсників у персоналу вистачало якраз на те, щоб радіоцентр і далі підсмажував простирадла передавальними антенами і на ньому відсиджувалися між рейсами під позивним сигналом UHZ аси коротких та середніх хвиль.

Позаяк вахта у Доні була нічна, без начальства, я приніс із собою ще слоїк пива та рибу. Носити пиво в бутильках зараз уже теж не водиться. Як швидко змінюються наші звички… Але в ті часи пластикові пляшки ще навіть не викидали на смітник, а зберігали в хазяйстві як рідкісну корисну річ, щоб носити на роботу квас чи компот. І роботи вже ні в кого майже не було, але поки люди думають про пообідній компот у перерву, їх жодна зла сила не здолає. Кожному кортить іноді поспілкуватися на суто професійні теми, в яких ніхто, крім колег, не петрає, а радист — професія одинаків. Їх лише по одному на кожному судні. Це не значить, що ми не були знайомі. Ми лише не знайомились наочно, а тільки чули один одного в ефірі. Найбільша кількість радистів, яку я бачив укупі за останні сім років, було троє. На рейдовому катері якось здибались. А тут був цілий радіоцентр радистів, дарма що нічна вахта. Отаке мале — і вже радист. Це було до дідька приємно.

Пілікала морзянка в стареньких, але колись піжонських німецьких приймачах EKD 300, які пережили свою країну-виробника. Якийсь пискля-турок з-під Очакова викликав Херсон, щоб передати замовлення на лоцмана по Бузько-Дніпровському лиманському каналу (БДЛК, це скорочення в Херсоні слід пам’ятати, якщо вдаєш із себе тутешнього моряка).

Почерк у турецького оператора був жахливий. Він чомусь працював на віброплексі, як японець чи кореєць (а може, і був ним). Віброплекс — це такий спеціальний телеграфний ключ, до якого прикріплено грузик, і по ньому варто вдарити вказівним пальцем одного разу, щоб він завібрував і видав в ефір цілу пісню цвіркуна з крапок чи тире. Головне його вчасно зловити великим пальцем, коли він уже передав усі потрібні рулади цвіркунової пісні. А з цим у турка були великі проблеми. Позаяк крапки й тире в коді Морзе все ж мають іти в якійсь визначеній послідовності, розбирати цього віртуоза було проблематично.

Донін напарник лаявся, а ми відтягували його миколаївським пивцем, щоб не переймався. Турок довів нашого колегу до того, що він вимкнув свій електронний ключ й став ледь не п’ятою тиснути на «клоподав», єдиний відомий широкому загалу різновид телеграфних ключів, якого повно в усіх кіно про море, але якими вже років з тридцять ніхто не працював, лише в аварійних ситуаціях та за наказом кінооператора.

Понабирають ліворуких на флот — і працюй тут з ними! Доніного напарника не попускало навіть з пивом. І злився він зовсім не через цього некаліграфічного турка. Я саме розповідав про попередній рейс. Про пошесть схожих за змістом радіограм, які я впродовж всього рейсу приймав ледь не з усіх середземноморських портів. Порти припиняли працювати кодом Морзе. Радисти прощалися один з одним і з ефіром, і певен, що не в одного мене бриніла сльоза, коли ми приймали з Марселя, з Валетти чи з Хайфи ці слова forever, never again та nevermore. Від слів цих уже віяло Едгаром Аланом По.

Потім ми помовчали три хвилини. Замовк також і турок. Це в нас усіх, включно з турком, теж було професійне. Усі радіооператори світу отак замовкали в ефірі двічі на годину і слухали аварійну частоту на середніх хвилях, лише щоб із чистою совістю записати до вахтового журналу «сигналів нема». Славнозвісний SOS я за все життя приймав разів із двадцять, і сімнадцять з них за одну ніч, яку журналісти потім охрестили Варфоломіївською ніччю Перської затоки. І лише одного разу моє судно виявилось поблизу і справді могло допомогти (і допомогло) потерпаючим колегам. Але навіть цей один раз, мабуть, був вартий десятка років пильнування на частоті 500 кілогерц.

«Нічого, ОМіки, буду їздити в одеських трамваях, приставати до дівчат і стверджувати, що я остання людина, яка працювала кодом Морзе на чорноморському басейні», — жартував я.

ОМік (ніякий не комік) — це секретне звертання радистів один до одного, яке є скороченням від Old Man (стариган); вже не знаю, з чиєї легкої руки всі радисти світу відгукувались на таке панібратське звертання поміж своїх. Цікаво, що багато інших радистських скорочень, як-от славнозвісне ІМХО чи менш відоме АСАП, пребралися в інтернет і живуть там і досі, навіть не здогадуючись про свій родовід.

Хлопці запосміхалися. Мабуть, теж натрапляли в трамваях на тих жвавих одеських дідків, які ще не проти хоча б позалицятися до дівчат. Кожен з цих життєрадісних стариганів стверджував, що саме він був останнім кочегаром Чорного моря і кинув у топку