Читати книгу - "Остання орбіта"

— Хелло, старий! І давно?

— Що давно?.. — Пасько розгубився знову.

— Це саме… Людина… Людина!.. Га-га-га!

Пасько подумав, що робот геть зіпсований, і обережно виглянув з-за каменя. Робота він побачив відразу. Помітив його і робот, бо миттєво підніс руку. Зблиснула блискавиця, і Пасько відчув, як по скафандру затарабанили кам’яні скалки. Від несподіванки він подався вперед і, втративши рівновагу, розпластався на відкритій терасі.

До робота було метрів п’ятдесят, не більше. Він стояв спокійно, трохи заклопотано і дуже уважно розглядав пістолет, з якого щойно вилетів смертоносний заряд. Поруч з могутньою скелею він виглядав нікчемним, навіть безпомічним. Пасько тихенько, щоб не помітив робот, випростав руку з плазмовим ножем. Ризикувати більше не хотілося. Пасько вирішив рубонути цього механічного розбійника по руках.

Робот, покрутивши пістолет, звичним рухом засунув його в кобуру і повернувся до Паська. Пасько глянув і похолов від жаху. Крізь пластик на нього дивилися… живі очі. Постоявши з хвилину, ніби в задумі, робот зробив крок, другий…

Пасько лежав і думав, що йому робити, бо натиснути кнопку ножа він уже чомусь не відважувався. А робот, пробігши трохи, раптом застрибав на одній нозі, вигукуючи щось незрозуміле. Потім, крутнувшись, зірвав шолом скафандра…

Пасько закричав. Це була… людина. Блиснули і завмерли, осклівши, божевільні очі. Голова декілька разів судомно пересмикнулася, відкритий рот хапав іще порожнечу, а ноги підкосилися, і тіло осунулося вниз. Пасько не встиг навіть підхопитися, як усе скінчилося.

Він загинув, забравши з собою таємницю загибелі Пантуса і Марцаліса. Загинув безглуздо, хоча й пережив, завдяки субсвітловій швидкості зорельота, свою епоху. Його смерть була завершенням його безумства. Найімовірніше, з команди того корабля він був останнім. Пасько припускав, що людина, втративши надію повернутися на Землю, може збожеволіти. Але чому безумство набуло таких людиноненависницьких, кровожерних форм? Пасько відчував, що не зможе повернутися на базу, не з’ясувавши цієї особливості.

Кришка вхідного люка зорельота була відкинута — ще одне свідчення загибелі екіпажу. Пасько трапом піднявся в дезокамеру. Переступивши поріг, він опинився в темній кабіні. Постояв, ніби проходив там дезінфекцію, навпомацки знайшов двері й перебрався в коридор. Аварійна електростанція, напевно, вже також не працювала. В коридорі пітьма здавалася ще густішою. Пасько посвітив ліхтариком. Вузький, довгий коридор нахиленого зорельота круто підіймався вгору.

Тримаючись за поруччя, Пасько зробив крок і спинився. Йому здалося, що вся багатотонна громада зорельота буцімто затискала його сірими металічними стінами.

Світло ліхтаря вихоплювало з темряви двері кают, які тягнулися вздовж коридору. Пасько пройшов до рубки в самому носі корабля, відкриваючи одну за одною каюти і не наважуючись заходити до них.

Двері рубки були зачинені. Це його здивувало. Подумавши трохи, він підняв плазмовий ніж.

Червонувата ниточка неначе обмотала ручку дверей, ворухнулася і зникла. Автоматичний замок нечутно вивалився на підлогу, ковзнув по ній і покотився вниз, блимаючи жаром. Пасько натиснув на створки і увійшов до рубки. Ілюмінатори були завішені нещільно. Вузькі смужки світла лилися в помешкання, створюючи враження, ніби всі предмети навколо перисті. Пасько відсунув фіранки. В рубці посвітліло, на нього дихнуло запустінням.

У кутку лежав на кріслі зім’ятий светр. На столі і під столом були розкидані плівки, карти, з ними поряд — консервні бляшанки, якась їжа… Ходова рубка, вочевидь, була останнім пристанівком останнього члена екіпажу.

Короткий сигнал нагадав, що в балонах залишилася рівно половина кисню. Це повернуло Паська до дійсності. Досить споглядання! Належало діяти, і він підійшов до пульту. Тільки тут ще жевріло життя, самостійне, незалежне від колишніх господарів. Блимали різноколірні індикатори, тремтіли стрілки на освітлених циферблатах, живлячись від якогось джерела енергії. І не було їм ніякого діла до того, що вже ніхто не поверне стартовий тумблер, не пролунає по всьому зорельоту закличний наказ: «Готовність номер один!»

Перед пультом два крісла — пілота і штурмана. Пасько сів у штурманське. В ньому йому видалося більш звично, він навіть помацав деякі кнопки, ніби там, у себе, на «Валдаї». Швидше випадково, аніж свідомо, натрапив пальцем на потрібну кнопку. Штурманський екран раптом засвітився. Декілька секунд на ньому чорніло нерухоме небо Бальдара, знайоме Паськові з недавніх спостережень, потім попливло, неначе зореліт зрушив з місця. Одне за одним на екрані виникали невідомі сузір’я, крізь які тягнулася тонка синювата лінія з мініатюрним зорельотом на кінці. Із його руху Пасько здогадався, що кадри з трасою польоту пливуть у зворотному напрямку. Тепер це не мало істотного значення. Шлях можна було прослідкувати.

Зореліт ніде не робив посадки. Лише зовсім небагато не долетівши до системи Сіріуса, він на деякий час спинився і чомусь повернув назад. Напевно, трапилося щось непередбачене, якщо команда прийняла таке рішення, не виконавши завдання. Пасько став шукати вахтенний журнал — може, він пояснить причину.

Звукозаписи спостережень чергових він знайшов у невеликій скриньці з полицями, вмонтованій у стіну поряд з пультом. Журнал був звичайним, схожим на ті, які здавна вели на морських, а потім і на космічних кораблях. Дата. Координати. Покази приладів. І жодного слова, яке виказувало б емоції або давало якусь оцінку подіям.

Повільно крутився диск, різними голосами повідомляючи майже одне й те ж. Пасько слухав, поступово втрачаючи уважність під впливом безлічі абстрактних для нього чисел і кодів. І раптом одна фраза повернула його до дійсності. В шоломофоні, підключеному до звукознімача, почулося щось нове:

«Помер Майкл. Тепер нас лише троє».

У голосі відчувалася розгубленість. Пасько прискорив рух диска. Через тридцять записів знову:

«Здоровило Бент, непохитний Бент не прокинувся. Не розумію».

Паськові стало не по собі: стільки відчаю було в цих словах. А пізніше той самий космонавт сказав:

«Непокоїть Ральф. Чому на планетах повинні бути почвари в подобі людини?.. А додому так далеко».

Очевидно, автор запису був сильною людиною. До кінця плівки Пасько не почув більше жодної скарги. І цього сильного чоловіка, мабуть, так само не стало. Запис обірвався, нічого не повідомивши про посадку. Значить, вижив тільки Ральф, той самий збожеволілий Ральф?

Пасько уявив себе на місці Бента і того, другого, що