Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Але ж його знов забрали…
– Ну-у-у… У тому ні я, ні ти – ніхто з нас не винен. Це все кореспондент той, чорти б його забрали!
– Той, про якого ви розповідали?
– Ну так, Остап цей Гапочка, «Бендер» із Харкова. Вже як від нього бігав Мирось мій бідолашний, вже як тільки намагався уникнути зустрічі! І просив, і молив: мовляв, не чіпайте мене з цим своїм «штучним перкалем», облиште все це в минулому – але ж ніяк! Кліщ цей, кровопивця приїжджав сюди неодноразово, не відчеплявся від нас. Зрештою доконав-таки Мирося: щось вони довго говорили про той самий «перкаль», говорили, говорили… А потім і зникли обидва. Тільки Гапочка цей сам поїхав до свого Харкова, а Мірося мого нібито міліція забрала. Але потім виявилося, що КДБ.
– А за що ж його так?.. – жахнулася Дора.
– Та хтозна! Як повезли його в область, так і з кінцями. Я, звісно ж, потім до Сум їздила неодноразово, намагалася все з’ясувати, тільки мені скрізь дали відкоша. Сказали: мовляв, не твого бабського розуму це діло! Тим паче, ти по нашій лінії перед Батьківщиною проштрафилася.
– Це через мене, все через мене!.. – схопилася за голову Дора.
– Кажу ж, облиш! Ти тут ні до чого. Мирось мій, виявляється, сам в якусь справу державної ваги загруз по самісіньку маківку. Він за справу цю, знаю, відсидів вже якось, але тепер… Мені натякнули: мовляв, не вміє він язика за зубами тримати – треба повторно мізки чоловікові прочистити!
– Отак от, виходить…
– Отак і виходить, Доро, отак і виходить!
– Маріє Явтухівно…
– Що?
– А раптом кореспондент цей… ну-у-у, «Бендер» який…
– Так-так, і що ж він?
– А раптом він – «підсадна качка»?! Провокатор від КДБ, який вашого Мирослава Сергійовича спровокував на відвертість навмисно, га?
– Ти знаєш, Доро… Можливо, цілком можливо. Негарно людей підозрювати, але я й сама про це думала.
– Боже, який жах!
– Так, Доро, згодна: жах! Горе та й годі. Добре, що хоч би після Мирославчика мого Каміла лишилася.
– Так-так, Маріє Явтухівно, авжеж добре! Дочка у вас просто прекрасна.
– Вся у тата вдалася. І така ж правдолюбка, як і Миросик мій любий. Тільки обережніша.
– Це вже як ви!
– Ну-у-у, де вже мені… Я піддала ризику завдання Батьківщини, ти ж і без мене все знаєш. От тільки не треба знов цих вибачень! Облиш.
– А-а-а… про Мирослава Сергійовича вашого так нічого й не вдалося дізнатись? Геть зовсім нічого?
– Анічогісінько! – Марія Явтухівна скривила губи й тяжко зітхнула. – Таємниця то є велика, державної ваги! Процес закритий, вирок суду невідомий. Що? Як? Нічого невідомо! Був чоловік – і нема його! Отак.
1975. Мурльо
Середня школа № 20, Київ, 8 травня 1975 року
– Миколо Семеновичу…
– М-м-м-м?.. – він насилу розліпив набряклі повіки та пробурмотів, ледве рухаючи розпухлим язиком: – Тобі ч-ч-чо треба, га?
– Миколо Семеновичу, ви зараз мали б у нас урок вести, проте…
– У-у-у… ур-рок-к?.. Як-кий ще ур-рок-к…
– Урок історії. Ви ж історію у нас викладаєте.
– Т-ти… т-ти з як-кого клас-с-су, ком-маш-шко?
Хоча… яка, в принципі, різниця, з якого саме? Теж мені велика справа…
Головне, що сьогодні було восьме травня, передсвятковий день. З самого ранку він встиг завітати до Подільського районного військкомату, розташованого буквально в двох кварталах від місця його роботи – на вулиці Жданова, – й отримати ювілейну медальку «ХХХ років Перемоги у Великій Вітчизняній війні». Потім поспішив сюди, в підсобку кабінету, але тільки-но встиг поставити під стіл солідний на вигляд, хоча і дещо потертий портфель, як у двері кабінету вже стукала особисто директорка школи: «Миколо Семеновичу, на вас вже всі чекають в актовій залі! Ходімо».
Потім замість першого уроку були урочисті збори. Всі ветерани війни сиділи в президії, а попереду всіх, поруч із самою директоркою – місце для нього. І недарма: адже у кого ще на грудях був настільки розкішний «іконостас»? І от навіть сьогодні – чергова медалька з рук самого воєнкома.
Тому виступав Микола Семенович першим з ветеранів. Розповів про подію, що мала місце рівно за рік до Великої Перемоги – про звільнення Севастополя[152] від німецько-фашистських загарбників. Хоча, якщо чесно, він особисто Севастополь не звільняв… воював на трохи іншому напрямі та й загалом в інших військах… Але достатньо було навмання тицьнути пальцем в «іконостас» на своїх грудях і мовити: «Оце мені за Севастополь дали, за місто руської слави! Там така битва була… Справжнє пекло», – щоб усі повірили. А все інше… Хоча, зрештою, він учитель історії чи ні? Якщо вчитель – мусить розповісти, як воно було… у відповідності до «Короткого курсу історії ВКП(б)» під особистою редакцією товариша Сталіна! Хоча… навіщо такі подробиці цим комашкам – сучасним школярам сімдесятих років?! Вони просто мусять слухати, не запитуючи зайвого.
І Микола Семенович штовхнув таку запальну промову про битву за очищення Севастополя від фашистської мерзоти, яку тільки підказали йому товариш Сталін (через «Короткий курс історії ВКП(б)») та прекрасна уява, розбурхана передчуттям майбутньої випивки. Саме так – адже нову ювілейну медальку належало обмити… бо інакше не можна! Інакше – це неправильно. Тому від його запальної промови половина актової зали буквально ридала, а друга половина захоплено цокала язиками.
Розрада настала, тільки коли по завершенні урочистих зборів він дістався сюди – до своєї підсобки. Тут нарешті витягнув з портфеля й відкоркував півлітрову пляшку зубрівки, потім витягнув з шухляди столу чисту склянку, вкинув туди отриману зранку ювілейну медальку, залив міцною настоянкою, випив, зажував купленим по дорозі «блювотиком»[153] з капустою. Після цього почепив обмиту за всіма правилами медальку на належне місце в «іконостасі», додав ще зубрівки, потім ще і ще…
Микола Семенович не пам’ятав, як задрімав у темній підсобці. Шкода, що ця комашка його розбудила, як слід виспатися не дала! Бо після випитої досуха пляшки, закушеної єдиним «блювотиком», у нього жахливо «горіли труби». Е-е-ех-х-х, водички б зараз!..
– Я, Миколо Семеновичу, з п’ятого класу. У нас зараз ваш урок.
– А-а-а… прізвище твоє яке?
– Сивак.
– Ім’я?..
– Спартак.
– Ага… Так. Спартак, значицця… А знаєш, хто це був такий, га?
– Це був лідер повстання рабів у Давньоримській імперії в сімдесят четвертому – сімдесят першому роках до нашої ери.
– Кгм-м-м… Вірно. От тільки ти брешеш, що з п’ятого класу!
– І нічого я не брешу.
– Брешеш, комашко! Брех-х-х-ло т-ти! Повстання Спартака – це історія Давнього світу. Це ш-шос-стий клас, а четвертий-п’ятий – це «Оповідання з історії СРСР». Отож ти про Спартака ще не можеш знати.
– Чому це раптом не можу? Можу ще й як! Я «Спартака»
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.