Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Невже ми і справді провернули все це?
– Ех-х-х, «вовченя» ти, «вовченя»!
Потягнувши за срібний ланцюжок, вона дістала з вирізу світло-сірої домашньої сукні кулончик у формі калинового листа з китицею гранатових ягідок, замислено повертіла прикрасу в пальцях і сховала назад. Хоча з Києва вони давно вже переїхали, однак і сам кулон, і сережки Ірма вдягала лише вдома. До того ж виключно з певного приводу. Як-от на сьогоднішній вечір спогадів у компанії несподіваного київського гостя.
Костопіль, жовтень 1974 року
Раз… Два… Три… Чотири… П’ять!..
З приглушеним, майже зовсім нечутним подзвякуванням набої один за одним падали йому в долоню.
– Учень Нідзелінський п’ять набоїв отримав!
– Ворошиловець… – прошелестів незрозуміло звідки заздрісний шепіт.
– Н-н-но! Розговорчики в строю!.. – суворо гримнув воєнрук. Потім зробив крок до сусіда і почав відраховувати набої йому.
Владька ж виструнчився та міцно стиснув у правій руці свою «мілкашку». Тримав гвинтівку з неабиякою гордістю, бо у решти однокласників були звичайнісінькі «тузики»[151] й лише у нього одного – ТОЗ-12 з «оптикою». А все тому, що юнак готувався до виступу на обласній спартакіаді школярів, отож воєнрук не впускав найменшої можливості потренувати надію всієї школи – Владислава Нідзелінського на прізвисько Ворошиловець.
Ще торік він виконав усі нормативи на 1-й юнацький розряд по кульовій стрільбі з дрібнокаліберної гвинтівки, потім на першості їхнього району виборов «срібло». Звісно, до участі в Спартакіаді народів СРСР він ще не доріс, але ж обласна спартакіада школярів – змагання достатньо престижні, й якщо Ворошиловець не підкачає…
– Ось бачиш це вільне місце? – якось вказав воєнрук на стіну біля дошки у кабінеті військової підготовки. – Отож якщо привезеш якусь нагороду з обласних змагань, то, чесне слово, сам особисто, власними руками пришпандьорю на цьому місці твою фотографію з трофеєм і напишу «Нідзелінський Владислав» от такими літерами!
І демонстрував, якими літерами напише ім’я призера. Однокласники стримано хихотіли при цьому, затуляючи роти кулаками й долонями, а воєнрук лише приндився ще більше:
– Чого смієтеся, розгильдяї, телепні? Краще беріть приклад з товариша! Якби всі стріляли так, як він…
– Якби ми стріляли сигарети у друзів!.. Ги-ги-и-и!.. – лунав із задньої парти дурнуватий жартик.
– Нідзелінський! Ти що, палиш?! – вмить обурювався воєнрук.
– Та ні, товаришу підполковнику! Як можна?! – намагався удати безневинність Владька.
– Та не палить він, товаришу підполковнику, а тільки затягується в туалеті на перервах, – під загальний регіт коментували з «камчатки».
– Нідзелінський! Не кури. І не затягуйся також, це погана звичка, – погрожував кулаком воєнрук. – Ти спортсменом-стрільцем стати хочеш?
– Так точно, хочу!
– А для спортсмена дихалка важлива, отак! А куріння дихалку збиває.
– Нічого, нічого, товаришу підполковнику, – продовжували в тому ж дусі з задньої парти, – як на дівку залізеш, то дихалка вмить відновиться…
– Нідзелінський! – аж червонів воєнрук. – Ти що, вже дівок на х*ю крутиш? Ти мені диви! Якщо неповнолітніх, то це стаття…
– Та які там дівки?! – обурювався Владька, з ненавистю озираючись на «камчатку». – Це оті придурки ляпають хтозна-що, аби лише ляпнути!
– А-а-а… Ну, тож диви мені, не порушуй чого не треба! Бо не повішу твою фотографію на стінку, – підсумовував воєнрук. – Ну все, гаразд! Кінчаємо базар-вокзал, повертаємось до вивчення гранати ручної РГ-42.
Добре, що на відміну від цивільної оборони, уроки військової підготовки юнаки проходили окремо від дівчат, котрі в цей час вивчали домоводство. Інакше проблеми з Нелькою юнакові були б забезпечені. Звісно, ніяких особливо «тісних» стосунків між ними не було – так, зітхання, несміливі обійми й обережні поцілунки в щічку… Тим не менш «камчатці» треба було принагідно прищемити язики.
Що ж до стрілецьких змагань, то Владька прагнув досягти у цій царині високих результатів зовсім не через жагу слави. А тим паче, не заради того, щоб його фотокартка висіла на стінці кабінету військової підготовки.
Справа була зовсім в іншому – в нагані, який приніс його дід з війни. Раніше пістолет явно належав якійсь непересічній людині, бо в його руків’ї колись були крихітні отвори, тепер залиті епоксидною смолою. Мабуть, раніше до руків’я кріпився шильдик з ім’ям власника – отже, зброя була явно «з історією»… Отож дід якось пообіцяв, що після його смерті наган перейде онукові, якщо той продемонструє, що став «справжнім чоловіком». А це ж легко можна продемонструвати, досягнувши успіхів у стрілецькому спорті?
Отож Владька і старався заради дідового нагана. Тим паче, довкола хлопця коїлося стільки несправедливості! Якщо ж у нього з’явиться власна короткоствольна зброя – юнак швиденько розбереться з кривдниками. Та чого там – вже сам вигляд бойового пістолета у твердій руці юного Ворошиловця зупинить тих, хто затіває зле! Зупинить неодмінно.
В усякому разі він нізащо не дасть скривдити ні себе, ані своїх близьких, як дозволив це, приміром, добрий, проте безхарактерний безхатько Бокал-Бобокал, якому мерзотник-офіцер поламав усе життя. Ні-ні-ні, Владька не дозволить зробити з собою нічого подібного! Не дозволить нізащо…
Охтирка, листопад 1974 року
– Маріє Явтухівно, мені так шкода, що ви через мене постраждали!
– Доро, ти чого це?! Головне, що тебе вдалося врятувати, а решта…
– Але ж вас аж сюди законопатили – в Охтирку цю! Це ж і справді у порівнянні з Києвом жахлива «діра», яких ще пошукати треба… Знаєте, що про цю назву розповідають? Що їхала якось цариця Катерина Друга місцевою розбитою дорогою, а колеса її карети…
– А колеса її карети повсякчасно потрапляли то до баюри, то до калабані, то до вибоїни? Тоді цариця-німкеня щоразу вигукувала: «Ох, тирка!.. Ох, тирка!..» – маючи на увазі «дірки» в дорозі?.. Знаю, знаю! Всі місцеві цю байку про Катерину знають і одне одному переповідають.
– Ну, ще б пак!
– А тому облиш, дівчинко! Тим паче, якби тільки треба було повторити все спочатку, я б повторила не замислюючись.
– О-о-ох, Маріє Явтухівно, яка ж ви!
– Та отака, як вже є. А ти хіба не повторила б?
– Мене рятували, то що я мала би повторювати?
– Ах, так! Вибач, я трохи не зорієнтувалася.
– Хіба що… Можливо, знаючи, які неприємності чекають на вас через мене, я, ймовірно, не пішла би з тієї сміттєвої купи до вас! Хай би краще там померла, чим щоб через мене…
– Доро, ти чого це?
Схопивши молоду жінку за обидві руки, Марія Явтухівна зазирнула їй в очі та продовжила проникливим голосом:
– Ти ж поглянь на себе, якою красунею виросла!.. На меблевій фабриці працюєш, родичі знайшлися, заміж вийшла, діточок двоє… Що не так?
– Але ж ви…
– Та й мені гріх нарікати на долю! Адже саме тут, у цій «дірці» – в Охтирці, я свого Мирослава
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.