Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

– Ні, це ти скажи краще, до чого тут моя рідня з Андропова?

– До чого?! Гм-м-м… – почухав потилицю Данька, який уже встиг втратити початкову нитку розмови. – Ага! Це до того, що лячно тебе в Андропов відпускати саму з нашим шпінгалетом малим.

– Нічого з нами не станеться, – знову запевнила чоловіка Ксюша. – Втім, якщо хочеш… Поки не пізно, давай я спробую переговорити з троюрідною тіткою у Брежнєві. Там завод дуже важливий, на якому вантажівки збирають. КамАЗи. Там із постачанням теж має бути все гаразд.

– Ні-ні, Ксю, не треба! – відмахнувся Данька. – По-перше, в тих місцях татар багацько, а татари гірші від вірмен, коли скопом на тебе кидаються. Це я по армії пам’ятаю, це ти мені можеш не розказувати.

– Але ж я не збирають ні з ким бійки влаштовувати!..

– А наш шпінгалет? Я ж про нього, я ж не про тебе зовсім.

– Так йому ж лише чотири рочки виповнилося…

– Для бійки вистачить, по собі знаю, – авторитетно зауважив Данька. – Окрім того, якби у Брежнєві твоєму із постачанням все було гаразд, то про це місто по радіо й по телеку не горлали б патріотичних пісеньок.

І зібравши докупи свої жалюгідні співочі «таланти», він зафальшував:

Такого нигде нет, только на Каме

В Набережных Челнах!..[90]

Таким чином, було вирішено евакуюватися все ж таки до Андропова, а не до Брежнєва. Натомість Ксюша змусила чоловіка заприсягнутися всім, що тільки можна, по-перше – не патякати зайвого про будь-кого з радянських керманичів. З «Мишком Міченим» включно. Ба навіть більше – насамперед, саме про «Мишка Міченого» не треба патякати! Бо Брежнєв помер, Андропов помер, Черненко помер, а цей живий… принаймні поки що… По-друге, дружина благала не «заливати за комір» за її відсутності – особливо перед відповідальними рейсами. Бо якщо упіймають нетверезого за кермом – можуть і прав позбавити, й посадити. А жити тоді на що?.. І по-третє – по можливості всіляко уникати рейсів у «зону».

– Але ж, Ксю! То діло таке: якщо накажуть – не відкараскаєшся! Не можу ж я йти проти начальства, сама подумай. Бо начальство саме рознарядку отримує, і якщо треба у Чорнобиль когось відправити…

– І тим не менш спробуй не потрапити туди, гаразд?! Моїм здоров’ям заклинаю тебе, дурника такого!.. Бо про «зону» ту такі страхи розказують, такі страхи… що аж лячно робиться.

Довелось заприсягтися всім, чим тільки можна, що всі забаганки дружини будуть виконані по максимуму. Дотримуватися заборон було тим легше, що, прибувши із чергового рейсу, вкрай знесилений Данька падав на ліжко й засинав, навіть не попоївши як слід, – от скільки роботи привалило наприкінці весни вісімдесят шостого року!..

Хоча Ксюшині родичі й жили в місті, що носило гордовите ім’я колишнього головного кадебіста й генсека, хатнього телефону вони не мали. Втім, не було телефону і вдома у Красноштанів. Отож попервах від дружини надійшла коротенька телеграмка про успішне прибуття до родичів у Поволжя, далі був лист, в якому Ксюша скупо описувала деталі (здебільшого позитивні) їхнього побуту в так званій «евакуації». У другому листі вона надіслала заяву на продовження відпустки за власний рахунок на весь наступний місяць: ліквідація аварії на Чорнобильській АЕС усе затягувалася, отож вертатися до Києва з їхнім чотирирічним синочком ніхто не збирався.

Єдине, що не виконав Данька, то це через втому не завіз заяву дружини на завод «Арсенал». Судячи з цидулок, що він пару разів знаходив у дверях квартири, представники підприємства до них навідувалися – але виключно в той час, коли він був на роботі у своєму автопідприємстві. Лише на третій раз представник відділу кадрів зустрівся із чоловіком перекірливої співробітниці. Коли Данька тицьнув йому в руки заяву на продовження відпустки за власний рахунок, той попервах відмовився брати папірець. Більше того, почав кричати, що Ксюшу виженуть з «Арсеналу» буцімто за прогули і «дармоїдство». Потім трохи охолов і напівшепотом зізнався, що не одна Ксюша дременула у самовільну «евакуацію».

– Так у нас же на автопідприємстві те саме! – підтвердив Данька. – Усі баби, у кого малі діти, всіма правдами й неправдами роз’їхалися світ за очі, а ми їх прикриваємо… То що, всі вони «дармоїдки», скажеш?..

Кадровик пом’якшав остаточно й зізнався, що і його дочка теж сидить в «евакуації» в Краснодарському краї. Тільки, на відміну від Ксюші, вона перебуває у декретній відпустці, їй можна. Але загалом ситуація гнила і паскудна до неможливості. Й нехай би провалився той клятий Чорнобиль попід три чорти разом з усією радіацією…

Тоді, порушивши напучування дружини, Данька приволік з кухні пляшку бурячихи, дві чарки й дві канапки з салом. Посміхнувшись і розвівши руками, мовив:

– Суто символічно, по капочці! Мені б поспати трохи, а потім в рейс, тому напиватися не будемо в жодному разі.

Отож, стоячи у передпокої, вони перехилили по чарочці за те, «щоб усе це скінчилося», зажували канапками. Після чого кадровик смачно вибатькувався, таки забрав Ксюшину заяву і зник з їхньої квартири. Данька ж завалився спати, а майже за п’ять годин уже гнав до Пирятина свою вантажівку. Між іншим – КамАЗ зібраний у тому самому місті Брежнєві, куди дружина з їхнім чотирирічним шпінгалетом так і не поїхала.

А буквально вчора – у вівторок, 3 червня, його несподівано викликали не кудись там до тещі на млинці, а у самісінький райком комсомолу!..

– Ти не знаєш, часом, якого біса від мене хочуть? – поцікавився Данька у комсорга автопідприємства, подумки підозрюючи, що це таємні підступи кадровика з «Арсеналу», який і бурячиху випив, і салом закусив, але тим не менш вирішив влаштувати їхньому сімейству якусть підлоту.

– Не знаю, – пробубонів комсорг, уткнувши носа в якісь списки.

– Але ж мені в рейс треба!..

– Як повернешся з рейсу, так і підеш в райком.

– То вже буде година сьома вечора, якщо не восьма…

– Звернешся до чергового, там на тебе чекатимуть. Усе, товаришу Красноштан, іди собі, не заважай. У мене й без тебе, знаєш…

Комсорг пошелестів у повітрі списками й поморщився.

Що ж, діло таке: повернувшись із рейсу, Данька поїхав до Радянського[91] райкому ЛКСМУ. Добре, що він був розташований зовсім поруч із метро «Політехнічний інститут», – бо водій мало не засинав на ходу… Тим не менш на інструктора райкому, якого залишили чергувати на ніч, Данька накинувся з криком:

– Ви тут зовсім показилися чи що?! Я тут з ніг падаю, якого дідька мене аж в райком викликати?! Мені вже зранку на Жашків автівку