Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

Коли все затихло, старші з полян пішли оглянути захоплених у полон, щоб виявити, чи нема серед них кого з воєначальників або знаті. Але вони лежали долілиць і доводилось підіймати за волосся їм голови, щоб зазирнути у вічі. Поморці, дикий люд, не звикли коритись і просити пощади. Вони нахиляли до землі голови, щоб затулити чола й очі, і навіть не стогнали, хоч їм і боляче врізалися в тіла вірьовки і кровоточили рани. Упертим насильно піднімали голови; але чимало з бранців розлючено, мов ті звірі, кидались на полян, хоч і знали, що за це зараз же прохромлять списом.

Крім інших, полонених оглядали Добек, Людек, син Віша, та Болько; проходячи, вони штурхали ногами тих, хто лежав і не хотів підводитись; та раптом збоку Людек помітив рудого, зв'язаного мотузкою чолов'ягу, який, зиркнувши на нього, квапливо заховав голову за плечі товариша. Його відразу ж витягли з гурту за ноги, і, коли відкрилося перед ними засмагле обличчя, Людек вигукнув:

— О, це, мабуть, він привів їх сюди, заздалегідь розвідавши дорогу! Я знаю його, він німець, зветься Генго!

Добек, скипівши, гукнув:

— На гілляку пройдисвіта!

Але Людек стримав його:

— Ні, дайте його мені: я накладу йому на ноги диби і запряжу до сохи, — за вола служитиме, бо ж дужий.

На поклик Людка підбігла челядь, щоб відвести його, але він упав долі і, ридаючи, почав просити, щоб змилувалися над ним. Присягався, що зовсім не винний у зраді, бо його князі силоміць схопили і взяли з собою, знаючи, що він бував у полян, але дороги він їм не показував. Змушений був піти з ними під загрозою смерті… Однак ніхто не йняв йому віри, і його повели у путах.

Увечері Людек наказав привести до нього Генга і, з жалості нагодувавши, почав разом з Добком допитувати його. Запідозрювали, що німець знав більше, ніж признався. Проте, не зважаючи на погрози, майже нічого від нього не вивідали. Одне тільки твердив, що дід молодих синів Попелька, який живе поблизу границі, за Лабою, і достатньо має збройного люду, щоб помститися за дочку й допомогти онукам, ладен на все; молоді князі теж запеклі й сміливі, а тому, якщо їм не вдасться повернутися на свої землі, будуть безперестанно непокоїти полян. Він дав зрозуміти, що можна легко дійти згоди, тільки треба постаратись. Так його й відпустили.

Добек пішов порадитися із старійшинами, що йому далі робити, — чи йти на границю і мстити поморцям за безперервні напади, чи вертатись додому. Всі, підбадьорені тільки що здобутою перемогою, готові були йти на край світу й воювати; ухвалили принаймні спустошити границю і настрахати ворога на його ж таки землі. Як тільки почне світати, вони вирушать у похід. Лише Людек і Доман мали повернутися: їм доручили супроводжувати полонених поморців і як невольників роздати їх кметам. Генга сам Людек вів на вірьовці, щоб той не втік.

Отож, коли Добек прямував на границю, син Віша повертався з бранцями й доброю звісткою; роздавав у кожен двір по кілька невольників, а це у жнива було саме вчас.

Людка як вісника перемоги вітали скрізь із великою радістю, бо заграва, що палала вночі, всіх настрахала. Люди бігли подивитися на захоплених у полон розбійників, проклинали й били їх. На тих, які залишалися, накладали диби, щоб вони не могли втекти.

Однак старійшини заздрили Добкові, котрому вдалось здобути перемогу над ворогом, — можливо, побоювалися, щоб він, маючи в руках військо, не захопив влади; тривожило їх, що він повернеться пізніше і що знову відкладаються вибори князя.

Спокій, який на короткий час гарантувала перемога, дозволив перепочити й приготуватися до нового віча.

Найзнатніші відчували, що все одно нікого з них не допустять до влади. Віщування ж богів не виходили в людей з голови; отож у всіх зародилась думка обрати такого князя, який, будучи покірною й малою людиною, залишався б вдячним їм за честь та звеличення й не зловживав би своєю владою. Йшлося тільки про те, аби знайти таку людину. Однак на кожне назване ім'я припадало більше таких, котрі виступали проти, ніж тих, які хотіли підтримати його.

III

Скориставшись затишшям, Доман готувався до весілля. Він хотів, щоб було воно бучним і розкішним; та й старий гончар, який видавав дочку за багатого кмета, прагнув показати, що в нього все є, отже, був готовий як слід прийняти й почастувати якнайбільше гостей. Обидві родини готувалися до цього з великим піднесенням.

Перш за все Доман, пишно одягнувшись і гарно вбравши челядь, почав їздити від двору до двору, щоб запросити до себе на весілля дружбів. Зупинившись проїздом біля Вішового обійстя, Доман відчув, як у нього стислося серце, — він мимоволі згадав про Дзіву.

Людка вдома не було; роздавши полонених, він поспішив на границю до Добка; дома господарював молодший брат.

Зустрівшись біля воріт, вони подали один одному руки.

— Я дівку сватаю, — звернувся до нього Доман. — Будь мені за дружка…

— Охоче буду твоїм дружком, — відповів молодий кмет. — Я дуже радий, що ти забув про нашу…

Глянув Доман йому в очі й невесело засміявся.

— Ти не думай, — відповів, — що я собі напитав таку, як ваша…

Вони знову потиснули один одному руки, пожартували якусь хвилину, і Доман поїхав далі. В хаті Вішів звістка про скоре весілля Домана викликала здивування, особливо серед жінок; Живя, стоячи біля вогню, сильно зашарілася й опустила очі. Може, гадала, що він до неї звернеться й візьме її? Тепер, без батька й матері, у хаті було тихо й сумно. Братови попихали нею, а брати не дуже заступалися… Вона пішла б за Домана, але він брав іншу. Така вже доля.

Старий гончар, готуючись до весілля, забув про свої горшки. Не давала йому спокою і донька, стільки речей їй потрібно було придбати. Мірш ні на що не скупився.

Удосталь було виділено на забій і баранів, і козенят; до того ж мали впасти жертвою і кілька кабанців. У бодні стояло сухе й просіяне борошно на калачі.

Якось в один із днів з'явилася на порозі Яруга, вибравши таку хвилину, коли старий гончар порався біля своєї печі. Вона глянула на Мілю, і обличчя в неї так скривилося і зморщилося від сміху, мов гриб, коли на нього наступлять ногою.

Взявшись