Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

— Ну, то як, Мілюхно?.. Стара нічого не відає? І не вміє приворожувати? Може, зілля в неї не діє?.. От бачиш, — повільно говорила вона, посміхаючись і підморгуючи, — жупана тобі дала, будеш тепер шанувати… коли б не я і не мій любисточок… хо-хо! Або це зроду-віку б не сталося, або, гай-гай, ще б скільки чекала. Старі баби теж іноді можуть знадобитися молодим. Нашептати, відшептати… привернути, відштовхнути… Ми все знаємо… Він тебе кохатиме, — додала вона, стишивши голос. — А якщо в нього є інші жінки… то вони тобі служитимуть, мов ті невольниці… У заможних їх багато буває, та що тобі до цього?..

Міля знову зашарілась і затулила руками очі. Тепер, коли вона досягла того, чого так прагнула, їй було чомусь боязко й тривожно. Надто легко добилась вона свого, тому й проймав її страх.

А Яруга похитувала головою, не чекаючи, відповіді.

Засміялася й почала співати.

— Ой-ой-ой, що воно робиться, що діється на білому світі, — промовила вона, раптом посмутнівши, похитуючи головою. — Князь і княгиня… обоє… пішли до-прабатьків без вогнища й погребіння! Шкода мені їх… обезлюдніло городище! На згарищі росте трава… Княгиня розумілася на зіллі, знала, що з ним робити. Ого! Носила я їй зілля, на молодику рвучи по могилах… І вона часом по два й по три дні давала мені пити, їсти, а іноді — полотна шматочок чи клапоть сукна… Князь нацьковував на мене собак, — старих не любив… Та мене жоден собака не вкусить, хай тільки вкусить, то відразу ж сказиться… Тепер на городищі — пустка, одні головешки валяються… немає більш нічого. Та ще сороки стрекочуть… Я ходила, греблася в купах попелу… лише де-не-де біліють кістки… Шкода мальованих палат, ой шкода!

Яруга сперлась на ціпок і попленталась собі, наспівуючи:

Ой любистку, зілля миле!..

Ти велику маєш силу:

Чи пан, чи хлоп — не питаєш,

А за серце ти хапаєш…

Ой любистку, гарне зілля,

Запроси ж хоч на весілля!..

Вирішивши сама собі побувати на весіллі, хоч її ніхто й не запрошував, Яруга, яка ніколи не могла всидіти на одному місці, кудись подалася.

В сусідньому дворі корова перестала давати молоко, треба було її обкурити, щоб відігнати чари й уроки… А в житі хтось зав'язав вузол на хворобу, і весь загін стояв незжатий; тільки Яруга без шкоди могла його розплутати. Вона знала немало всіляких таємниць: відшіптувала лихоманку, заспокоювала тих, кого духи кидали об землю, і часом сама дивувалася, що так багато усього вміла робити.

Доман, як того вимагав звичай, прислав сватів; призначили день весілля. Здійняли колесо, прикріплене до тички над хатою, — знак для парубоцтва, що звідси можна було когось вивезти.

З родичок, котрі жили поблизу, Міля підібрала собі шість дружок, яких не соромно було показати на людях: всі були гожі, молоді, свіжі, як і вона сама, веселі; проте жодна з них не була кращою від неї. І Доман підібрав собі шість дружбів, хлопці хоч куди, красені, сини кметів, — кожен чимось міг похвалитись: як не свитою, то шапкою, як не поясом, то конем, особливо ж спритністю; сміливістю й силою. Батька в Домана не було; заступав його Візун, ведучи за собою дружбів. Спершу, за давнім звичаєм, з вінками й піснями почали ходити від двору до двору, запрошуючи в гостину від імені батька дівчини й молодого пана. В хаті гончаря ще за день-два до весілля зібралася сила-силенна жінок — допомагали поратись; усі — в білому обранні; сестра старого Мірша була за матір.

Проте, як це нерідко буває перед такою подією, в той час, як усі раділи, Міля, що так жадала вийти за кмєта, відчула в душі якусь тривогу, а Доман, хоч і вважав наречену красунею, гнівався на себе, що його до іншої вабило. Жаль йому було і її, і себе. Але що ж? Слово вже дано, людей повідомлено… отже, весілля повинно відбутись.

Та й старий Мірш, хоч не ставав наперекір долі, ходив зажурений, — дочка піде, і хата спорожніє. Брати теж похмуро мовчали. Нишком у кутку вони говорили:

— Хай би вона краще вийшла за свого, за гончаря… Хто його знає, яка її там доля чекає і скільки їх там у нього?

Напередодні весілля все вже було готове. Хата побілена, підметена, обкурена ялівцем і ладаном, посилана півниками; біля дверей висіли вінки, стояло нове начиння.

Почало вже смеркати, як на дорозі почувся тупіт, і дружки, плескаючи в долоні, закричали:

— Їде місяць молодий!

Місяцем у цей день вважали Домана, якого на конях супроводжували шість молодих хлопців у хутряних шапках з пером, у пишних опанчах, підперезаних кованими пасами; через плече вершники були перев'язані вишиваними рушниками.

Молодий сидів коло Мілі, дивився на неї й зітхав, а в дівчини від страху серце завмирало. Ах! У ті дні, коли їй хотілося пташкою випурхнути з хати, не знала вона, що таке смуток і побоювання. Звідкіля ж у неї тепер ці сльози й тривога?.. Доман також бавився пасом, позирав на стіну і ніби мовчки усміхався, а куди він зараз линув думками, про це ніхто не знав.

Тим часом дружки співали:

— Прощай, мій домашній порогу…

Коли зійшло сонце, все весілля рушило до урочища, під святі дуби; старий батько мав там поблагословити молодих. Всі, хто був на весіллі, повинні були танцювати й веселитись як слід, щоб цей вечір не був для молодого подружжя призвісткою поганого життя.

Заспівали пісню про хміль — голови в гостей затуманились.

Цілу ніч від танців стугоніла Міршова хата, і на подвір'ї не стихав тупіт; дехто, втомившись, сідав перепочити на призьбі, але потім знову йшов витанцьовувати. Молодих уже провели в комору. Юрми прочан, що прямували на Ледницю, з цікавістю позирали на гончареву хату, зупинялись, потім наближалися: приваблювала музика і спів.

На світанні гості помітили в полі стару бабу; вона квапливо шкутильгала, спираючись на кий. Добігши до воріт, вона, ледве переводячи подих, крикнула:

— Тікайте! Тікайте! Сюди повзе дракон, змій! Поморці йдуть! Ворог суне — слідом за мною…

Тепер уже всі почули, але ніхто не повірив власним вухам і юродивій бабі.

— Пливе хмара куряви, дим клубочіє, земля стугонить! Тікайте, тікайте, кому любе життя! Рятуйтеся, люди! Поморці йдуть!

Здійнявши вгору обидві руки, вона скрикнула й безсило упала додолу.

Старий Мірш мовчки подивився вдалечінь і побіг у хату.

— На коней, хто може втримати зброю! — вигукнув він.

Хоробріші — чоловіки й хлопці — кинулись до дверей, дівчата й жінки