Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

становище пронімецькою політикою і склад теперішнього фінляндського уряду є прямою перешкодою для покращення стосунків. Утім, названі добродії висловили задоволення тим, що я їду на розмову з ними, а також зазначили, що довіряють мені як представникові розважніших політичних поглядів. Д-р Голсті багато розповів про інтриги білих росіян і діяльність Керенського й Стаховича, колишнього генерал-губернатора Фінляндії. Вони досі вважали Фінляндію частиною російської держави, а останній зауважив нашому представникові, що Фінляндії, аби вберегтися від того, що її поглинуть з усіма бебехами, пора на добрих умовах домовитися з майбутньою Росією про автономію.

У Форин-офісі мене прийняли з доброзичливою ввічливістю, але нічого вирішального я під час цього свого візиту не домігся. 15 листопада я мав тривалу розмову з лордом Робертом Сесілом, і вона не вселяла багато надій на успіх політичної частини моєї місії. Англія, сказав лорд, до початку мирної конференції не має змоги визнати незалежність Фінляндії самостійно, адже імперія мусить у цьому питанні діяти у взаєморозумінні з Францією та іншими союзниками. Те, що Фінляндія проголосила принца Фрідріха Карла своїм королем, дуже ускладнює наші стосунки з країнами Антанти, а також побільшує їх сумніви у спроможності Фінляндії провадити самостійну політику. «Якщо ви хочете добра своїй країні, — підсумував він, — вам не слід наполягати на інтронізації принца».

Питання зерна, сказав заступник міністра закордонних справ, вельми непросте, тому що тепер країни Антанти мусять годувати всі європейські нації, які потерпають від голоду, включно з країнами-ворогами, і тому що в принципі вирішено допомагати лише тим державам, які самі здатні підтримувати у себе порядок. На це я відповів, що саме імпорт харчових продуктів є найпершою умовою підтримання порядку. Як легко можуть зголоднілі натовпи поринути в більшовизм та анархію! Наша розмова скінчилася тим, що лорд поставився з розумінням до наших потреб; це вплинуло й на позицію м-ра Шелдона, американського члена блокадного комітету союзників. За кілька днів надійшло повідомлення, що є непогані сподівання на посилання першої 5000-тонної партії зерна з Данії.

Я дістав нагоду ознайомитися і з багатьма загальнополітичними питаннями, зокрема з уявленням Англії про Росію. Тут було помітно дві течії. Одна, яку репрезентували зокрема колишні посли в Петербурзі — лорд Гардінґ із Пенсгерста і сер Джордж Б’юкенен, — виходила з того, що російська держава відновиться, а до її складу повернеться більшість колишніх провінцій. Другі (серед них і заступник міністра закордонних справ) припускали, що Росія зазнає розчленування, але не могли пояснити, як саме це станеться. У парламенті було подано запит щодо заходів, яких уряд наміряється вжити в російській справі. Роберт Сесіл відповів, що уряд Британії не хоче одразу по закінченні світової війни знову втягати імперію в сумнівні військові операції. Але все ж таки більшовики спричинилися до таких образ на адресу Англії, що якби вони лунали від уряду якої-небудь цивілізованої держави, вони б давали імперії всі підстави взятися до зброї. «Хоч я вважаю, — вів далі заступник міністра закордонних справ, — що нам передовсім треба зважати на власні інтереси й бажання нашого народу, але, поза всяким сумнівом, радянський уряд втратив право на будь-яке співчуття з боку британського». Попри зрозумілість цієї думки, вона з другого боку свідчила, наскільки далекий уряд Англії від усвідомлення того, що більшовизм — це загроза для світу і що в інтересах усього цивілізованого людства оздоровити Росію у процесі загальноєвропейської перебудови.

Під час своєї розмови я не зустрів якогось особливого розуміння, коли описував свої побоювання того, які ускладнення може спричинити в Європі керована більшовиками Росія. У військових колах, як я помітив, панували здоровіші уявлення, але загалом виникало враження, що в Лондоні російську проблему вважають другорядною. Боротьба з Німеччиною далася важко і захопила всю увагу британців, яка тепер цілковито була спрямована на оновлення центральної Європи. Тому наші визвольні змагання, які запобігли поширенню більшовизму в північній Європі, не були належно оцінені. Натомість тут надавали надмірної ваги німецькій експедиції в Фінляндії і пов’язаним з нею перипетіям. Але як сказав мені лорд Роберт Сесіл, Фінляндії в жодному разі не слід боятися російських вимог.

Кілька разів я бачився і з генералом Пулом, командувачем британського війська на узбережжі Північного Льодовитого океану і в Білому морі. Виявилося, що це щирий друг Фінляндії. Окрім того, що ми обговорювали питання, пов’язані з моєю місією, я, як і раніше в військовому міністерстві й Форин-офісі, відверто висловив йому все, що думаю про дії британців, які завербували до Мурманська фінів-бунтівників, а потім зажадали, щоб тим солдатам, які воювали навіть не за британські інтереси, було дозволено повернутися на батьківщину без розслідування їхніх дій. Бунтівники, які скоїли злочини, мусили за це відповісти, а решта, звичайно, вийде на волю. Згодом я виявив, що генерал Пул після нашої першої зустрічі надіслав до військового міністерства і генерального штабу докладний звіт про свій погляд на ситуацію в північній Європі й також обстоював швидке визнання незалежності Фінляндії й надсилання нам харчових продуктів.

Я був вражений, коли у Форин-офісі мені висловили думку, що Фінляндія має віддати Аландські острови Швеції і отримати за це компенсацію в Східній Карелії. Я зробив висновок, що до цього доклали рук шведи — це оприявнилося і під час моєї розмови з послом Швеції в Лондоні, графом Вранґелем. Він сказав, що не бачить іншого розв’язання проблеми Аландів, ніж приєднання цього архіпелагу до Швеції, «для якої посідання його є життєво важливим і до складу якої він завжди належав». Він нагадав мені давнє твердження, що Аландські острови, мовляв, було 1809 року віддано Росії не як частину Фінляндії, а окремо. На це я відповів, що Аланди завжди вважалися частиною Фінляндії, але цей архіпелаг, будучи ключем до Ботнічної затоки, стратегічно важливий і для Швеції, і для Фінляндії, отож треба досягти рішення, яке б задовольнило обидві сторони. Позиція Швеції щодо нашої визвольної війни загалом і аландського питання зокрема зумовлена, як це не прикро, хибною оцінкою ситуації. Мій натяк на те, що спільна зацікавленість Фінляндії та Швеції в безпеці Ботнічної затоки могла би стати основою для порозуміння, як я помітив, не знайшов підтримки в графа Вранґеля.

Якось я обідав у леді Мюріель Педжет і зустрів там багатьох англійських генералів. «Пророцтво справдилося!» — були її перші слова. «Яке пророцтво?» — здивувався я, і леді Мюріель пригадала мені, що напророкувала мені ясновидиця в Одесі за рік до того. Коли я перебрав у голові все, що зі мною відбулося за рік, мені не лишалося нічого іншого, як визнати, що ота протеже леді