Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

Єва сиділа поруч і дивилася на нього ніжно, як на дитину. Уві сні він належав тільки їй.

По суті, вона просто мила молода жінка — не більше й не менше. Не можна судити про жінку за тим, із ким вона спить. (Чи все ж можна?)

У Єви була чудова спортивна фігура, Урсула їй аж заздрила. Єва здорова, тілесна дівчина — плавала, каталася на лижах, танцювала, займалася гімнастикою, любила бувати на свіжому повітрі, любила рух. А вчепилася, як реп’яшок, у лінивого чоловіка середнього віку, істоти ночі — буквально — який не вставав до полудня (і все одно куняв по обіді), не пив, не курив, не танцював, нічим не зловживав — спартанський у звичках, хоча не у завзятті. До чоловіка, який не вилазив із Lederkosen (комічно непривабливих для небаварського ока).

Неприємний запах у нього з рота віднадив Урсулу при першій зустрічі, а ще він жменями ковтав таблетки від «газів» («Кажуть, він пердить, — сказав Юрґен, — тож ти вважай. Це, мабуть, від овочів»). Він підтримував певний образ, але марнославним, по суті, не був. «Просто мегаломан», — писала вона Памелі.

*

За ними послали машину з водієм, і в Берґгофі їх привітав сам фюрер — на парадних сходах, де приймав можновладців, наприклад, минулого року — самого Чемберлена. Повернувшись до Англії, Чемберлен заявив: «Тепер знаю, що на умі в гера Гітлера». Урсула була доволі-таки певна, що цього ніхто не знає, навіть Єва. Особливо Єва.

— Раді вас вітати, gnädiges Frau, — сказав він. — Лишайтеся, доки liebe Кіеіпе не одужає.

«Він любить жінок, дітей і собак, чого до нього присікуються? — писала Памела. — Шкода тільки, що він диктатор, який нехтує законами і гуманізмом». У Памели було багато друзів із Німеччини, переважно євреїв, ще з університетських часів. І повний дім шумних хлопців — троє синів (тиха крихітка Фріда почувалася б у Фінчлі не в своїй тарілці). Пеммі писала, що знову вагітна, «тримаю кулаки, щоб була дівчинка». Урсула сумувала за Пеммі.

За цього режиму Памелі було б непереливки. Її відчуття моралі і справедливості було надто сильне, вона не стала б мовчати. Це вам не Урсула, яка вміє прикусити язика. «Ті служать теж, котрі стоять і ждуть». Цікаво, це й моралі стосується? Я зможу це сказати на свій захист? — думала Урсула. Краще перекривлювати цитату з Едмунда Берка, ніж із Мілтона. «Для перемоги сил зла у світі потрібно тільки, щоб достатня кількість добрих жінок не робила нічого».

На наступний день після їхнього прибуття було дитяче свято — день народження у маленького Геббельса чи Бормана, Урсула так і не розібралася — їх було дуже багато, і всі на одне лице. Їй згадалися шереги військових на параді з нагоди дня народження фюрера. Дядечко Вольф кожному вимитому й вичесаному дітвакові сказав по слову особисто, перш ніж їм дозволили поласувати тортом, виставленим на довгий стіл. Бідолашна ласійка Фріда (у цьому вона, безперечно, вдалася в матір) засинала на ходу, так стомилася — на пиріг сил не лишилося. У Берґгофі тортів завжди вистачало — як не маковий Streusel, то корично-вишневий Tories, як не заварні тістечка, то шоколадні торти — величні куполи Schwarzwälder Kirschtorte — Урсулі аж було цікаво, хто це все з’їдає. Вона докладала всіх зусиль, щоб не лишилося ні крихти. Дні з Євою бували нудні, але не могли зрівнятися з вечорами, коли приїздив фюрер. Після вечері вони годинами сиділи у величезній страшненькій Великій залі, слухали грамофон і дивилися фільми (а часто і те, і те). Вибір розваг, звісно, диктував фюрер. Якщо музика, то «Die Fledermaus» і «Die lustige Witwe». Першого вечора Урсула подумала, що їй навіки закарбується в пам’ять образ Бормана, Гіммлера, Геббельса і їхніх кровожерливих других половин, які слухають «Die lustige Witwe» з тонкогубими зміїними посмішками (це, може, теж Lippenbekenntnis). В університеті Урсула зіграла у студентській постановці «Веселої вдови» — вона приятелювала з дівчиною, яка грала Ганну, головну героїню. Хто б міг подумати, що наступного разу вона почує «Вілья, о Вілья! Лісова відьма» німецькою, та ще й у предивному товаристві. Та постановка відбулася у 31-му. Вона поняття не мала, що чекає на неї, не кажучи вже про Європу.

Фільми у Великій залі показували ледь не щовечора. Приходив кіномеханік, великий гобелен на стіні піднімали, як завіси — за ним був екран. Скільки їм довелося висидіти нестравних сентиментальних картин, американських пригодницьких фільмів чи, що найгірше, фільмів про гори! Так Урсула побачила «Кінг-Конга», «Життя бенгальського улана» і «Der Berg ruft». Першого вечора дивилися «Der heilige Berg» (знову гори, знову Лені). Єва сказала їй по секрету, що улюблений фюрерів фільм — «Білосніжка». Цікаво, з ким із героїв він себе ототожнює — з лихою мачухою? Чи, може, із гномами? Не з Білосніжною ж? Може, із принцом, — вирішила вона. (У принца взагалі є ім’я? Принци, здається, завжди безіменні — але чи досить бути просто роллю?). Так, напевно, фюрер ототожнював себе із принцом, який пробудив дівчину від сну, як він пробудив Німеччину. Тільки не поцілунком.

Коли народилася Фріда, Клара подарувала їй прегарне видання «Schneewittchen und die sieben Zwerge», «Білосніжки і семи гномів», з ілюстраціями Франца Юттнера. Клариному професорові давно вже заборонили викладати. Вони збиралися виїхати — спершу у 35-му, потім у 36-му. Після Кришталевої ночі Памела написала прямо Кларі, хоча ніколи з нею й не бачилася, і запропонувала прихистити їх у Фінчлі. Але ж апатія, проклятуща всезагальна надія просто перечекати... а тоді її професора загребли й вивезли на схід — влада сказала, що працювати на фабриці.

— А в нього ж красиві руки скульптора, — із сумом казала Клара.

(«Ти ж розумієш, що немає ніяких фабрик», — писала Памела).

У дитинстві Урсула залюбки читала казки. Вона вірила як не у щасливий фінал, то бодай у відновлення справедливості. Підозрювала, що die Brüder Грімм задурили їй голову. Spieglein, Spieglein, an der Wand / Wer ist die Schönste im ganzen Land? Точно не ця когорта, — подумала Урсула, роззираючись Великої залою