Читати книгу - "1793"

Мама спокійно лежить на ліжку під білим балдахіном. Вкрита ковдрою. Хлопчик обережно ступає, щоб не рипнула, бува, дошка. Він уперше бачить її лице. Схоже на його власне. Кладе руку на ковдру й відчуває тепло її непорушного тіла. Порожні очі не бачать його, хоч він і став просто перед нею. Лягає біля мами, пригортається до неї і лише так відчуває незбагненну внутрішню втіху. Відтепер ходитиме до неї щоночі.

Поступово в ній ставалися якісь зміни. Спершу вона просто лежала, ніби його і не було поряд, потім почала ворушитися. Коли син дивився їй в очі, бачив, що вона його впізнала. Пробувала підняти руку, торкнутися його обличчя. І щоночі їй це вдавалося все краще. Скоро його щока вперше відчує материнський доторк. Кожного ранку, виходячи з кімнати, він думав, що це нарешті станеться наступної ночі.

Минали тижні. Коли нарешті вона змогла дотягтися до його обличчя, зненацька люто засичала, і довгі нігті до крові роздерли синове лице, на якому відбилися не тільки материні, а й батькові риси. Плачучи від страху й образи, він вискочив з кімнати. Подряпини глибокі. Доведеться брехати про те, звідки вони взялися.

Більше він до її кімнати не ходив, аж якось почув, що підлога рипнула, і зрозумів: вона встала з ліжка. Ніби його візити розбудили в матері якусь досі невитрачену силу. Спочатку спробував дивитися крізь замкову щілину, що відбувається. Потім зібрав усю сміливість і повернув ключ у замку. Поки він близько не підходив, мати його навіть не помічала. Відтоді він проводив ночі, сидячи на підлозі в її кімнаті, притулившись спиною до стіни. Ішов до себе тільки під ранок, за пів години до того, як її слуги, літня пара, що оселилася тут разом з господинею, знову відведуть її до ліжка, вкладуть і вкриють. Близько півночі — знову все спочатку.

Минув приблизно рік, поки вона змогла сама перед ранком дійти до вікна. Кожної ночі повторює той самий ритуал: стоїть біля вікна й ловить мошкару, що б’ється об шибку, намагаючись вибратися на волю.

Повільні рухи й терплячість роблять з неї надзвичайного ловця — одну по одній виловлює комашок. Тримаючи двома пальцями, підносить до очей. А потім методично відриває крила й ноги — обережно, щоб не вбити. Хлопчик бачить, що в неї ворушаться губи, і розуміє, що, відриваючи ніжки, вона щось шепоче своїм жертвам. Наважується підійти ближче й чує, що вона шепоче ім’я його батька. Це була єдина доступна їй помста. Хлопчика переповнюють змішані почуття, і більше він до матері не приходить.

Тієї зими холод і лихоманка забрали життя його матері. На підвіконні в її кімнаті рівними рядками лежали комахи без ніжок і крилець. Остання рухалася ще кілька днів після похорону Марії Віде. Хлопчик за матір’ю не плакав.

Навесні почалась відлига. Ґустав Адольф Бальк послизнувся на стокгольмській бруківці й зламав стегно. Особистий лікар короля оглянув травму й зробив усе необхідне, але ж усі знають, що весна приносить з собою хвороби. Рана на стегні була невелика, але за кілька днів почала ятритися. Батько хлопчика лежав у ліжку, а запалення ширилося — спершу пальці ніг почервоніли, потім побіліли, далі почорніли. У березні вперше послали по хлопчика, щоб приїхав до міста й побув біля батькового смертного ложа. Ґустав Адольф був украй хворий для переїзду. Нога надто боліла, він не міг витримати поїздки в екіпажі, а ампутувати було вже пізно. Хвороба поширилася у живіт, і навіть судини почали темніти.

Хлопчика силоміць затягли до спальні, де аромат сухих троянд уже не міг перебити смороду гнилої плоті. Поставили біля ліжка стілець і змусили сидіти біля батькової постелі. Обличчя хворого бліде й спітніле, очі перелякані й розгублені.

Коли пастор мав інші справи, малого часто залишали біля батька самого. Минуло багато часу, перш ніж хлопчик наважився підійти до ліжка й підняти батькову руку. У ній більше не було колишньої сили, міг махати нею, мов палицею, і батько ніяк не опирався, тільки стогнав. Син відкинув ковдру, глянув на велике червоне від переляку обличчя Ґустава Адольфа Балька, поклав свою маленьку долоню на його рот і стиснув пальцями носа. Його здивувало, як легко можна перекрити доступ повітря. Хворий смикається, намагається вкусити руку, але нічого не виходить. Тіло Ґустава Адольфа затремтіло, обличчя посиніло, очі вибалушилися, ніби ось-ось вискочать з очниць. Хлопчик багато разів повторив свою забавку, але ніяк не міг набратися сміливості й затримати руку достатньо довго — все одно відпускав і давав батькові вдихнути.

Ґустав Адольф Бальк помер сам уночі. Служниця сприйняла хлопчикове хихотіння за плач, м’яко обійняла його за плечі й витерла хустинкою сльози радості.

Під час похорону вся Державна рада стояла під стінами церкви, де почивають славні предки Бальків. Ґустава Адольфа за родовим звичаєм поховали неподалік від олтаря.

Однієї ночі на початку літа хлопчик дочекався, доки всі в будинку поснуть, вийшов з маєтку й дорогою подався до церкви. Темрява у його спальні страшна й небезпечна, але тут — зовсім інша річ. Надворі темрява захищає і освіжає.

Підійшовши до церкви, бачить, що двері незамкнені, — раптом уночі якийсь грішник надумає помолитися. Але церква, звичайно, порожня. Навпомацки знаходить могилу батька. Розстібає штани, спускає до колін і присідає над могилою.

На ранок кантор знайшов на могильній плиті, просто там, де написано ім’я Ґустава Адольфа Балька, купку лайна, оточену роєм вдячних мух. Кантор нікому нічого не сказав, відмив плиту і до самої смерті був певен, що до його церкви зазирав сам диявол — либонь, поспішаючи у своїх диявольських справах до Стокгольма.

А хлопчик скоро зрозумів, що перемога його лише позірна. Він погано спить, щоночі йому сняться кошмари й постійно ввижається, ніби коридором до його спальні наближається батько. Трохи згодом збагне й дещо таке, про що ніколи раніше й не подумав би: існують речі, важчі за чиїсь стусани. Одна з них — самотність.

10.

Понеділок, пообіддя. Мікель Кардель гріє руки об білий глиняний кухоль. Прибувши в Стокгольм із Фоґельсонґа, він зійшов з екіпажу біля площі Норрмальмсторґ, пішов додому, помився і спробував поспати після стількох годин без сну. Не вийшло. Тепер зустрічається з Вінґе.

— Витягнув з нього щось дорогою?

Вінґе замислено гмикнув:

— Частину. Спить зараз. Я точно