Читати книгу - "П'ять четвертинок апельсина"

вигляд, що й тоді, за винятком того, що хтось наладнав йому бетонну ляду, щоб діти не потрапляли всередину. Звісно, тепер у нас водогін. Коли тут жила моя мати, колодязь був єдиним джерелом питної води, якщо не брати до уваги дощівки, яку ми використовували лише для поливу. То була здоровезна, обкладена цеглою циліндрична махина заввишки п’ять футів[50] від землі, обладнана ручною помпою, щоб качати воду. На вершечку цегляного циліндра містилася дерев’яна ляда на замку, що запобігала нещасним випадкам чи забрудненню. Іноді, коли погода була особливо суха, вода в колодязі ставала жовтуватою й солонуватою, але переважно вона була прісною. Прочитавши «Машину часу», ми з Кассі заходились грати у морлоків та елоїв біля колодязя, який нагадував темні нори, в яких жили ті істоти.

Ми дочекались густого присмерку, а тоді пішли додому. Ми принесли вузол із Томасовим одягом, який до ночі сховали в густих кущах лаванди в глибині саду. Прихопили й пакунок із журналами – після того, що сталося, навіть Кассі не мав великого бажання їх погортати. Кассі запропонував, щоби хтось із нас вигадав якийсь привід, щоб вийти надвір – звісно, він очікував, що це зроблю я, – швидко дістати вузол і викинути його, разом із нерозпакованим пакунком, у колодязь. Ключ від ляди висів із внутрішнього боку дверей, разом з іншими ключами, на ньому навіть був брелок з написом «колодязь» – упізнаю материну акуратність, – тож його можна було непомітно взяти й повернути. Після того, пояснив Кассі з несподіваною суворістю в голосі, усе залежатиме тільки від нас. Ми ніколи не були знайомі з Томасом Лейбніцем, навіть не чули про такого. Ми ніколи не розмовляли з жодним німецьким солдатом. Гауер та інші не патякатимуть, якщо знатимуть, що їм це невигідно. Нам тільки й треба було, що напускати на себе придуркуватий вигляд і взагалі нічого не казати.

15

То виявилося навіть легше, ніж ми очікували. У матері почався черговий поганий період, і вона, надто зайнята власними стражданнями, не звернула уваги на наші бліді фізіономії та тьмяні очі. Вона відразу потягла Ренетт до ванної кімнати, вичитуючи, що її шкіра досі смердить апельсином, і терла її долоні камфорою та пемзою, допоки сестра не стала верещати й благати відпустити її. Вони з’явилися через двадцять хвилин: Ренетт – із замотаним у рушник волоссям і сильним запахом камфори – і мати з похмурим виразом обличчя та стиснутими губами, що видавали подавлену лють. Вечерею нас того вечора не нагодували.

– Самі готуйте, якщо хочете, – порадила нам мати. – А то гасаєте лісом, мов цигани. Або красуєтесь на площі, як ото…

Вона мало не скиглила, притиснувши руку до скроні, – знайомий жест. Запала мовчанка, під час якої вона глипала на нас так, ніби ми чужинці, а потім всілась у своє крісло-гойдалку біля коминка й почала завзято плести, розгойдуючись і споглядаючи на полум’я.

– Апельсини, – стиха почала вона. – Чому ж ви постійно хочете принести в будинок апельсини? Невже ви так мене ненавидите?

Втім, було незрозуміло, до кого вона це промовляє, тож ми не наважувались відповісти. Я не знаю, що б ми їй сказали.

О десятій годині вона пішла до себе в спальню. Для нас уже було пізно, та мати, яка під час поганих періодів часто втрачала відчуття часу, нічого нам не сказала.

Ми трохи затримались у кухні, прислухаючись, як вона готується до сну. Кассі пішов до погреба, щоб розжитися якоюсь їжею, і приніс півхлібини й загорнутий у папір паштет. Ми поїли, хоч і не дуже зголодніли.

Гадаю, ми просто хотіли уникнути розмови.

Цей вчинок – скоєний нами жахливий вчинок – висів перед нами, ніби пекельний плід. Його тіло, його бліда північна шкіра, синюшна на тлі строкатого листя, його відвернуте обличчя, те, як він, наче лантух, скотився у воду… Накидали листя на його розтрощену потилицю – дивно, що на вході дірочка від кулі така маленька й акуратна, – а потім цей повільний величний «шубовсть!» у воду. Чорна злість ущент заплямувала моє горе. Ти обдурила мене, думала я. Ти обдурила. Ти обдурила мене!

Першим заговорив Кассі.

– Ти маєш… ну, знаєш… зробити це… зараз.

Мій погляд у відповідь був сповнений ненависті.

– Ти повинна, – наполягав він. – Поки не стало надто пізно.

Ренетт глянула на нас обох звичним телячим поглядом.

– Гаразд, – байдуже погодилась я. – Я це зроблю.

Після того я знову пішла до річки. Не знаю, що я сподівалась там побачити – може, привид Томаса Лейбніца, що курить, обпершись об Спостережний Пункт, – та берег був цілком звичайний, навіть без натяку на моторошну тишу, яку я уявляла собі через ті жахливі події. Жаби кумкали. Вода плюскала в западинах біля берега. У прохолодному сірому місячному сяйві мертва щука витріщалась на мене блідими, схожими на м’ячі очима, роззявивши зубасту пащу, з якої щось текло. Я не могла позбавитися відчуття, що насправді вона не мертва, що вона чує кожне слово, що вона прислухається…

– Я ненавиджу тебе, – тихо сказала я їй.

Стара Мама презирливо дивилась на мене. Її підла зубаста паща була вщент унизана гачками, деякі навіть з часом вросли й нагадували тепер химерні ікла.

– Я б відпустила тебе, – мовила я. – Ти знаєш, я б так і зробила.

Я вляглася в траву поряд із рибиною, моє обличчя опинилось майже впритул до її пащі. Сморід риби, що вже почала розкладатись, змішувався з сирим запахом землі.

– Ти мене обдурила, – промовила я.

У блідому світлі здавалось, що в щучих очах проблискує розуміння. Чи навіть тріумф.

Не знаю, як довго я пробула там тієї ночі. Гадаю, я трохи задрімала, і коли прокинулась, місяць опустився ближче до річки, майже зануривши свій ріжок у тиху молочно-білу воду. Було дуже холодно. Я розтерла руки й ноги, що немилосердно затекли, підвелась та обережно підняла мертву щуку. Вона була важкою, слизькою від річкового мулу та з усіх боків утикана гачками, що утворювали щось на кшталт панцира. Я мовчки принесла її до Стоячих Каменюк, до яких усе літо прибивала трупи водяних змій. Тоді повісила рибину за нижню щелепу на один із гвіздків. Її плоть була жорстка й еластична. Спочатку я сумнівалась, що мені вдасться пробити в ній діру, та врешті-решт, доклавши зусиль, я впоралась. Стара Мама зависла над річкою