Читати книгу - "Ті, кого немає"

– Чому ж тоді…– промовила вона й замовкла, намагаючись упіймати думку, що вислизала.

– Я здогадуюся, про що ви хочете спитати… – Слідчий торкнувся водієвого плеча: – Тут не повертай, там затор… Савелій Максимович уже в курсі. Але його поінформували тільки після того, як основні слідчі дії закінчились і тіло відвезли. Для цього були досить вагомі причини.

– Це я, – пробурмотіла Олександра, не відриваючи погляду від сірої ворсистої тканини чохла на водійському сидінні.– Я в усьому винна. Я вигнала його з дому і змусила серед ночі їхати в Шаури.

– Чому?

– Бо вважала: гроші слід повернути негайно… Так-так – оті самі три тисячі, через які наш старший брат подав заяву в прокуратуру. Це через них допитували Марту. Увесь цей час гроші були у Валентина.

Слідчий кивнув, ніби чекав саме таких слів.

– Хіба Савелій не зміг би… упізнати його? Навіщо ви мене мучите?

– Олександро Максимівно! – Дроб помовчав і насупився. – Прошу прийняти це як факт. Існує таємниця слідства. І все-таки повірте – є дуже серйозні обставини, які не дозволили нам звернутися до вашого старшого брата.

Казенна машина пригальмувала біля воріт чотириповерхового сірого будинку, вибудуваного у формі літери «П», повільно перетнула курний асфальтований двір і зупинилася біля окремої будівлі в глибині. Прямо виднілись оббиті бляхою двостулкові двері, до яких вів бетонний пандус, поряд – два напівпідвальні заґратовані вікна. За немитими шибками палали яскраві лампи.

Поки вони піднімалися пандусом, Дроб підтримував її під лікоть. Потім двері з важким схлипом відчинились, і їх зустрів дід у ватнику поверх брудного білого халата. Не кажучи ні слова, старий розвернувся й зашаркав попереду довгим холодним напівтемним коридором з голою цементною підлогою, на якій подекуди темніли калюжки. Запах лізолу та хлорного вапна аж виїдав очі.

Усе тіло Олександри застигло й напружилося в чеканні.

Дід штовхнув наступні двері й відступив. З глибини залитого білим світлом приміщення з’явилася безмовна довготелеса фігура в зеленій хірургічній куртці без ґудзиків й одноразовій шапочці набакир і жестом запропонувала не затримуватися на порозі.

Олександра зробила крок, відступила до стіни, роззирнулась – і раптом зрозуміла, що спокійна. Що нічого не боїться й готова побачити будь-що. Примиритися з непоправним. Можливо, ще раз заплакати. Спочатку від жалю до себе, від здивування, а вже потім за ним – сварливим, жорстоким, байдужим, зайнятим тільки собою… За своїм молодшим братом.

Працівник, тягнучи за собою каталку, пройшов повз них із Дробом до величезної, на всю стіну, холодильної камери й відімкнув опечатане гніздо. Потім звичним рухом висмикнув звідти щось довге, вузьке, обгорнуте в хрусткий від лютого холоду жовтуватий пластик, переклав на каталку й розвернув потрібним боком.

Ще здалеку Олександра помітила під пластиком пасмо волосся того єдиного відтінку, який не сплутати із жодним іншим, і рельєф лоба – його досі пам’ятала її рука. Коліна ослабнули, і довелося притулитися до холодних кахлів стіни.

– Відкрийте, – без інтонації промовив Дроб.

Санітар виконав розпорядження й відступив.

Перед Олександрою виникло воскове обличчя з навіки застиглим гордовитим, жалюгідним і невдоволеним виразом. Оголену шию та вилицю вкривали засохлі патьоки крові, кров запеклася на підборідді й навіть на скроні, утворивши бурі згустки. Нижче, там, де сходилися до ключиць шийні сухожилля, що виразно проступили в смерті, зяяла невелика ранка, оточена, як тінню, синцем. Здалеку вона була схожа на ледь відкритий дитячий рот. Вкритий памороззю пластик навколо голови трупа швидко брався дрібними краплями вологи – немов покійний продовжував дихати.

– Чи ви знаєте цю людину? – поставив слідчий протокольне питання.

Зробивши над собою неймовірне зусилля, Олександра ступила вперед і вдивилася ще уважніше.

А тоді повернулась і, ледь стримуючи подих полегшення або вигук сліпої, безпам’ятної радості, і чітко вимовила:

– Ні. Із цією людиною я не знайома. Це не мій брат!

Частина третя 

Августа  

1

Крихітне дзеркальце, прихилене до щербатої бетонної стінки, весь час сповзало, і йому ніяк не вдавалося впіймати в ньому власне відображення. Нарешті вдалося: на нього глянуло похмуре змарніле обличчя, заросле триденною щетиною. Очі збуджені, повіки припухлі. Волосся – рудувато-русяве, коротко обстрижене, але вже почало відростати. Деталі він не став фіксувати: смикнув застібку спальника, перекотився на інший бік і розправив задерев’янілу спину. З віконного прорізу тягло похмурою свіжістю – уночі пройшов короткий дощ, а з коридора – складною сумішшю запахів сирого цементу, застарілого гару, екскрементів, злежаного ганчір’я, якоїсь хімії, що поступово розкладається.

Валентин посміхнувся.

Паскудна штука – пам’ять. Геть стерти щось, наче й не було його, вдається не завжди. Особливо хвилини поразок або ганебної слабкості на зразок тієї, яка охопила його, щойно він витяг лезо ножа з рани на горлі недоумка біля озера в Шаурах. Чуковський уже не дихав, припинилися судомні посмикування кінцівок. Усе норм. Але тут з ним самим щось трапилось – його немов раптово оглушили. На якийсь час він перестав усвідомлювати себе і навкілля.

Так тривало, аж доки в мозку спалахнуло: хочеш ти цього чи ні, а труп, допоки він не почав клякнути, слід перевдягти й забезпечити правильними документами та своїм мобільником. Номер з перевдяганням біля краю чорної води, у мокрій від роси траві, запам’ятався як кепський сон. Зрештою йому вдалося здерти з мерця одяг, що просмердів дешевим тютюном і похмільним потом, і натягти на нього власний. Довелося розпрощатися з новісінькими джинсами й м’якими мокасинами. Потім, витягши із сумки запасну пару штанів та кросівки, Валентин переодягся сам.

Слідів крові на ганчір’ї Чуковського практично не було, тому він просто заштовхав речі в ту ж таки дорожню сумку, де звільнилося місце, і за допомогою вологої серветки знищив відбитки пальців скрізь, де вони могли залишитися. Заяложений придністровський паспорт із чужим іменем, яке відтепер йому належало носити, і достеменно схожою на нього фотографією Валентин сунув у нагрудну кишеню.

Потім ще раз уважно оглянув усе навколо, підсвічуючи ліхтариком, що тьмянів із кожною хвилиною. Підібрав пластиковий пакет небіжчика, кинув у нього пляшку, понюхав і вихлюпнув у воду неторканим коньяк з паперового стаканчика, а його теж відправив у пакет. Затоптаний недокурок сигарети «Фест» пішов за стаканом. Чуковський лежав сумирно – на боці, привалившись кощавою спиною до бетонного блоку й підібгавши ліве коліно до живота. Обличчя не видно,