Читати книгу - "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне"

здається, ніби надворі ніч. Цей будинок у самому центрі столиці, обладнаний за останнім словом техніки: тут є своя друкарня, лабораторія, пневмопошта й телефонна станція, і з погляду функціоналу це оптимальне приміщення для нацистської поліції. Його численні льохи й підземелля облаштовано як слід. Управляє всім господарством доктор Гешке, молодий штандартенфюрер, від одного погляду на фотографію якого в мене холоне кров: від його шраму на обличчі, його ніжної жіночої шкіри, його божевільних очей, жорстоких губ, бічного проділу й поголених скронь. Одним словом, Печеків палац є втіленням нацистського терору в Празі, і навіть щоб просто зупинитися перед ним, потрібна певна сміливість. Карелові Чурді сміливості не бракує, але основний його мотив — отримати двадцять мільйонів крон. Потрібна неабияка сміливість, щоб здати своїх товаришів. Потрібно добре зважити всі «за» і «проти». Ніхто йому не гарантує, що німці додержать слова. Він збирається поставити на кін своє життя: пан або пропав, багатство або смерть. Але Чурда — авантюрист. Колись саме жага пригод підштовхнула його записатися до вільних збройних сил Чехословаччини. Та сама жага спонукала його зголоситися добровольцем для виконання спеціальних місій у Протектораті. Однак повернення на батьківщину було йому не до вподоби, у підпільній роботі не виявилося для нього нічого цікавого. Після замаху на Гайдріха він жив у своєї матері, у провінції, у містечку Колін, за шістдесят кілометрів на схід від Праги. Утім, до цього він устиг зустрітися з багатьма людьми, причетними до чеського Опору, серед них Кубіш і Вальчик, із якими він брав участь у пльзенській операції «Шкода», та Ґабчик і Опалка, із якими він неодноразово перетинався, міняючи житла, де вони переховувалися в Празі. Серед інших, йому була відома квартира Сватошів, які дали виконавцям замаху велосипед і портфель. А найголовніше — йому відома адреса Моравців. Я не знаю, навіщо він заходив до них три дні тому. Збирався зрадити їх також? Чи, може, прагнув відновити контакт із підпільниками, від яких уже давно не мав жодної новини? Але навіщо йому повертатися до Праги, якщо тільки не за винагородою? Хіба ж не безпечніше жити в матері, у невеличкому мальовничому містечку Колін? Правду кажучи, ні, не безпечніше: 1942 року Колін був німецьким адміністративним центром; крім того, саме тут збирали євреїв з усієї Центральної Богемії, а місцевий вокзал слугував залізничним вузлом, звідки в’язнів відправляли до Терезіну. Тому цілком можливо, що Чурда не хотів наражати свою родину на небезпеку — окрім матері, у Коліні жила ще його сестра — і повернувся до Праги, щоб відшукати товаришів, які допомогли б йому й прихистили. Яку ж тоді роль відіграли зачинені двері, перед якими від опинився, коли прийшов до Моравців? Схоже, тітонька Моравець чекала на нього, бо ж, коли консьєрж розповів їй про таємничого відвідувача, запитала, чи не з Коліна той приїхав. Але тоді її не виявилося вдома… І нам уже ніколи не дізнатися, чому все сталося так, як сталося: була це насмішка злого випадку чи нестримна воля чоловіка, який рухався до своєї мети? У всякому разі, 16 червня 1942 року Карел Чурда, схоже, усе вирішує. Він не знає, де переховуються його товариші-десантники, але й того, що він знає, цілком достатньо.

Карел Чурда перетинає вулицю, називається охоронцеві, який стоїть на варті біля масивних дерев’яних дверей, каже, що прийшов дати свідчення, іде вгору широкими сходами, застеленими червоним килимом, опиняється в просторому передпокої та зникає в кам’яному нутрі чорного палацу.

246

Мені не відомо, коли й навіщо батько й син Моравці повернулися до Праги. Поїхали — і відразу повернулися, пробувши в селі кілька днів. Либонь, хлопчині не терпеливилося допомогти десантникам або ж не хотілося лишати маму саму. А може, батькові треба було на роботу. Вважається, що пан Моравець нічого не знав, але я не можу в це повірити. Коли його дружина приймала вдома десантників, він чудово розумів, що це не скаути. До того ж він не раз звертався до своїх друзів то по одяг, то по велосипед, то по лікаря, то по схованку… Таким чином, уся родина Моравців бере участь у боротьбі з нацистами, зокрема і їхній старший син, який утік до Англії та служить пілотом Королівських повітряних сил і про якого немає новин. Він загине 7 червня 1944 року, наступного дня після висадки союзних військ у Нормандії, коли його винищувач розіб’ється. Майже два роки від теперішніх подій — ціла вічність.

247

Чурда перейшов Рубікон, але, на відміну від Юлія Цезаря, зустріч йому влаштували аж ніяк не тріумфальну. Ґестапівці миттю зрозуміли неабияку важливість його свідчень і, помірно лупцюючи, допитували Чурду всю ніч. Тепер він сумирно сидить на дерев’яній лавці в похмурому коридорі й чекає, як вирішиться його доля. Лишившись ненадовго з ним наодинці, чех-перекладач запитує Чурду:

— Навіщо ти це зробив?

— Я не міг більше дивитися, як помирають невинні люди.

Ну і заради двадцяти мільйонів крон, які він має отримати.

248

Те, чого так боялася в ті жахливі роки кожна родина, одного ранку стається з Моравцями. У двері дзвонять — це прийшло ґестапо. Німці ставлять мати, батька й сина обличчям до стіни й беруться, шаленіючи, перевертати всю квартиру. «Де диверсанти?» — горлає німецький комісар, а перекладач, що його супроводжує, повторює питання по-чеськи. Батько тихо відповідає, що нічого не знає. Комісар іде оглядати інші кімнати. Пані Моравець просить дозволу в туалет. Ґестапівець б’є її по обличчю. Але невдовзі його кличе начальник, і поліціянт зникає за дверима. Пані Моравець звертається з тим самим проханням до перекладача, і той дозволяє. Вона розуміє, що має лише кілька секунд, тому поспіхом замикається у ванній кімнаті, дістає ампулу з ціанистим калієм, не вагаючись розгризає її і відразу помирає.

Повернувшись до вітальні, комісар запитує, де жінка. Перекладач пояснює. Німець миттю все розуміє. Скаженіючи від люті, він кидається до ванної та вибиває двері ударом плеча. Пані Моравець досі стоїть, на губах її застигла посмішка. Та ось жінка осідає і падає додолу. «Wasser!» — кричить комісар. Його люди приносять води, намагаються повернути хазяйку квартири до життя, та марно — вона вже мертва.

Однак чоловік її ще живий. І син живий. Ата бачить, як ґестапівці виносять труп його матері. Комісар, посміхаючись, підходить до хлопця. Батька й сина арештовують і забирають просто в піжамах.

249

Ату, певна річ, страшно катували. Начебто навіть приносили в банці заспиртовану голову матері. «Бачиш цей дерев’яний ящик, Ато?..» Звісно, він не міг не